Пантелеймон Куліш - Чорна рада

Лиману? А Кирило Тур хіба вже дурніший од усіх, щоб і собі чого такого не видумав? - Дивно мені,- каже Сомко,- як у тебе достає охоти жартовати, одважившись на смерть! - Ех, пане мій милий! - одвітує Кирило Тур.- Хіба ж уся жизнь наша не жарти?

Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє! Аж глянеш - усе одна омана!

Тим-то й кидаєш її за нізащо. Та що про те балакати! Ну лиш, давай мінька на одежу. - Ні, мій голубе сизий, сього не буде! - Як не буде? Так оце я перед Шрамом брехуном зостанусь? А що б же ти сього не дождав! Я тілько й радувавсь, що от же,- кажу,- старий буркун побачить, що й наш брат, запорожець, не зовсім ледащо;а ти в мене й послідню радіс'іь однімаєш! - Невже оце, щоб тілько оправдати Запорожжє перед Шрамом? - питає Сомко. - А то ж якого мені ще біса? - каже Кирило Тур.- Ти ще подумаєш, що в мене на умі, як там кажуть, отчизна! Що от би то визволю своєю головою Сомка - він тепер більш потрібен… Казнає-що! Так робить тілько, хто й того не розшолопає, що своя сорочка до тіла ближче. То якби прийшлось положити голову за дітей абощо, так се було б святе діло, бо сказано: який батько дітей не жалує? А то підстав під обух голову за химеру! Ні, мій добродію, в нас на Вкраїні таких божевільних не дуже густо! А я ж хіба виродок? - Ох, голово ти моя мила! - каже Сомко.- Ти і в темницю приніс мені утіху! Тепер мені легше буде за правду пострадати, що правда не в одного мене живе в серці і не загине вона на Вкраїні! Попрощаймося ж, поки побачимось на тім світі! Запорожець насупивсь: - Так ти справді хочеш зостатися у сій різниці? - Я вже сказав,- одвітує Сомко,- що чужою смертю не куплю собі волі; а що раз сказав Сомко, того й повік не нарушить. - Так? - питає Кирило Тур, пильно дивлячись Сомкові в вічі. - Так! - одвітує твердо Сомко, дивлячись на його. - Будь же проклята оця година! - каже тоді запорожець.- Хто в неї народиться або зачне яке діло, щоб не знав ні щастя, ні долі! Нехай човни топляться на морі!

Нехай коні спотикаються в воротях! А як кому бог пошле чесную смерть, нехай душа вертається до мертвого тіла! Проклята, проклята, проклята однині і довіку!

Прощай, брате мій рідний! Не загаюсь і я на сім мізернім світі! Обнялись і обидва заплакали. Вийшов Кирило Тур із сирої глибки, скинув із себе відлогу і швиргонув сторожам. - Нате,- каже,- вам, іродові діти, за вход і виход! Знайте, що не кат Іванців, а

Кирило Тур приходив одвідати праведну душу! Ізнов, ідучи мимо надвірнього сторожа, кинув подушку, що була в його за спиною замість горба. - Візьми,- каже,- собако, щоб не спати на соломі, стережучи неповинну душу! І пішов із замка. Усі по персню його пропускали. Незабаром знайшов свого побратима. Той дожидавсь його з кіньми під ветхою дзвіницею. Побратим не знав, що було на думці в Кирила Тура, як оставляв він тут його з кіньми; бо Кирило Тур сказав тілько: - Прийде до тебе чоловік і скаже: «Шукай вітру в полі!» - так саджай його на мого коня і проведи до Бугаєвого Дуба, а я вже знатиму, де з тобою злучитись. Смутно було тепер Кирилові Туру сідати на коня, що для Сомка наготовив, ще смутніш їхати до Шрама да розказовати, що вже Сомко між козацтво не вернеться. А Шрам, бідаха, жде не дождеться його під Бугаєвим Дубом на Бабичівці.

Загледівши оддалеки двох козаків, аж не встояв на місці - скочив на коня і підбіг назустріч. Як же побачив, що Сомка немає, то й голову повісив. І питав би, і питати боїться, да вже насилу зміг промовити: - А де ж Сомко? - А ти справді пойняв мені віри? - каже Кирило Тур.- Отак мороч людей, то будеш запорожцем! - Кирило! - каже Шрам.- Годі юродствовати, бо й голос тебе не слухає. Коли не вдалось, то хоть скажи чому? - А от чому,- каже запорожець,- Сомко, коли хочеш знати, такий же дурень, як і ми з тобою. «Чужою смертю волі куповати не хочу!» Уже я йому й правду під ніс тикав, а він своє та й своє. Сказано - дурному хоч кіл на голові теши! З тим його й покинув - бодай лучче покинув свою голову!.. Прощай! - Що ж ти тепер думаєш із собою чинити? - спитав Шрам. - А що ж? Уже ж бак не те, що ти. Живий живе гадає… Оце поїдемо до превражого сина Гвинтовки та вкрадемо ще раз Череванівну. Мабуть, їй на віку написано моїх рук не минути. Махнем аж у Чорну Гору та й заживемо там, п'ючи та гуляючи.

Прощайте, прощайте! І, вклонившись низько Шрамові з сином, повернув коня і полинув із побратимом до

Гвинтовчиного хутора. Аж ось наздоганяє його Петро Шраменко. - Чого ще оцей бабський реп'ях од мене хоче? - каже, зупинившись, Кирило Тур. - Кирило! - каже Шрамснко.- У тебе душа щира, козацька… - А вже ж не жидівська,- каже запорожець. - Ми ідемо з панотцем на смерть у Паволоч. - Боже вам поможи: діло не ледаче! - Передай од мене два слова Череванівні, передай так, як з того світу! - Добре,- каже Кирило Тур,- передам. А чорногорцю потиху шепче: - Знаю наперед: яку-небудь любосну нісенітницю. - Скажи їй, що й на тім світі її не забуду! - каже Петро. - Добре, скажу. - Ну, прощайте ж, братці, навіки! - Прощай, брате,- каже запорожець,- та не забувай і нас на тім світі. Роз'їхались. Тоді Кирило Тур засміявсь да й каже: - Як-то ми тим світом завчасу порядкуємо! А там, може, чортяки так припечуть, що й усі любощі к нечистому з голови вилетять!