Пантелеймон Куліш - Чорна рада

Череваниха подаровала її безталанному гетьманові на пам'ятку гостьовання в

Хмарищі. Так отся тілько сорочка зо всього багатства йому осталась; і чудно, і жалісно було б усякому дивитись, як вона у тій мізерній глибці із-під старої сірячини на гетьманові сіяла! Постановив Кирило Тур на вікні каганчик, а сам наблизивсь до понурого в'язня.

Той дивиться на його мовчки. Достав запорожець із-за халяви ножаку і показує

Сомкові. Той ізвів до неба очі, охрестивсь: - Що ж? - каже.- Роби, що тобі сказано робити. А Кирило Тур сипким, гугнивим голосом: - Хіба ж тобі не страшно вмирати? - Може б, мені,- каже Сомко,- й страшно було, якби не було написано: «Не убойтесь от убивающих тіло, душі же не могущих убити…» А Тур каже: - Та се ти так мізкуєш, поки не почув заліза за шкурою. Ось ке лиш, я трошки різону по грудині… - Адова утробо! - крикне тоді Сомко.- Невже тобі мало моєї крові? Ти ще хочеш навтішатись моїми муками! Бачу по твойому голосу, що ти, як паскудний черв'як, живучи під землею, звик іссати кров християнську! Так упивайся ж, гадино, у моє тіло! Не почуєш ти, пакосний, як Сомко стогне! - Добре, єй-богу, добре! - каже тоді Кирило Тур своїм голосом, ховаючи ніж на халяву.- Єй-богу! - каже.- Мені здається, що я смик, а всі люде скрипки: як поведу, так вони й грають! Не життє я на світі коротаю, а весіллє справляю. - Що се! - каже Сомко.- Невже я од нудьги починаю з марою розмовляти? Скажи, на

ім'я боже, чи справді ти Кирило Тур, чи се вже моя голова починає з печалі туманіти? Запорожець зареготав. - Ще й питає! А яка б же шельма, опріч Кирила Тура, пробралась до тебе через три сторожі? Тілько він один зачарує всякого так, що й сам не тямить, що робить. - Що ж ти мені скажеш? - А от що я тобі скажу. Давай лишень мінька на одежу та виходь із сієї пакосної ямки. Тут тілько б гадині жити, а не чоловікові. Уподобав же чорт знає що! Там

іебе під Бугаєвим Дубом жде такий же дурень, як і я: паволоцький піп із попеням.

Уже вертавсь у Паволоч, думав, що ти попавсь навіки чорту в зуби, так їхав рятувати паволочан. Тетеря, бач, пронюхав, що тут коїть супротив його Шрам, да, пронюхавши, і давай тиснуть паволочан - притьмом хоче зруйновати місто; так їхав

Шрам рятувати. А я послав козака навперейми. «Постривай,- кажу,- попе, ще, може, вернемо сокола з клітки!» А тут і поміж миром пустив таку поголоску, що Сомко вже на волі, так кутесь та ждіте гасла. Ти, може, не знаєш, сидючи тут, що вже розжовав усяк харциляку Іванця. Тепер тілько гукнеш по Вкраїні, дак тисяча тисячу попихатиме та до тебе бігтиме. Піднімуться й тії, що не були на раді, бо иа раду позлазилась до Іванця тілько сама погань з України, а добрі люде не пойняли гольтя-пакам віри. Тим-то Іванець із поганцями таке лихо і вкоїв! А з

Запорожжє теж тілько самі паливоди на Вкраїну вийшли, а що зосталось доброго, те все тепер за тебе, тілько озвешся, руку потягне і допомогу дасть. Що ж ти мовчки слухаєш, мов я тобі казку кажу? - Того слухаю мовчки,-одвітує Сомко,- що з сеї бучі пуття не буде. Багато розлив християнської крові Виговський за те нещасне панство да гетьманство; багато й

Юрусь погубив земляків, добиваючись того права, щоб над обома берегами гетьмановати; невже ж не уйметься плисти по Вкраїні кров християнська ні на часину? Отеє я ще почну одного супротив другого ставити і за своє право людську кров точити! Бо Іванець з козаками стоїть тепер міцно; щоб його збити, треба хіба усю Вкраїну надполовинити; а навіщо? Щоб не Брюховецький, а Сомко гетьмановав! - От же ні, коли хочеш знати! - каже Кирило Тур.- Не на те, щоб Сомко гетьмановав, а на те, щоб правда узяла верх над кривдою! - Візьме вона верх і без нас, брате Кирило. Може, се тілько на науку мирові і пустив господь Україну в руки харцизякам. Не можна, мабуть, інше, як тілько горем да бідою, довести людей до розуму. - Так оце ти зрікаєшся свого гетьманського права? - питає Кирило Тур. - А що ж би ти робив? Уже коли в мене були й други, й приятелі, були й полки, й гармати, да не благословив мене бог властвовати; други мої і іскреннії мої оддалече мене сташа і чуждахуся імене мовго; так чого ж мені тепер супротив своєї долі пручатись? - Старий Шрам не так думає,- каже Кирило Тур. - Думав і я гордо да несито, поки смерть не заглянула мені в вічі. - Ну, дармо,- каже запорожець.- Нехай воно буде собі як хотя; тілько все ж таки у тебе в голові зосталось, думаю, доволі мозку, хоч і заглянула смерть у вічі.

Нічого тобі ждать обуха в сих різницях, коли тобі одчинено настіж двері. На лиш, надінь відлогу та ще оцей персник про запас візьми, то пройдеш скрізь огонь і воду. - А кайдани? - спитав Сомко. - Що нам кайдани? Я призапас такої розрив-трави, що тілько притулю, дак ік нечистому й порозпадаються, ге лиш сюди ноги. - Підожди, брате,- каже Сомко,- скажи перше, а ти ж як звідси вийдеш? - Що тобі до мене? Іди лишень ти, а я найду собі дорогу… - Е, ні, мій голубе! Сього не буде. Нехай той гине, на кого господь показав перстом своїм! Чужою смертю я волі куповати не хочу. - Смертю! - засміявшись, каже Кирило Тур.- Казнае-що городить! Мабуть, тут од вологості в голові юбі завернулось. Може, думаєш, я тут довго сидітиму? Найшов дурня! Ще до схід сонця опинюсь на волі… - Як же ти вирвешся звідси? - Як? Так як бог дасть… Мені вже про те знати. Хіба не чував ти про наших характерників, що намалює углем на стіні човен, сяде та й попливе, неначе по