Iван Нечуй-Левицький - Кайдашева сiм

- Вiзьми ж та поприбирай, бо я не знаю, що це менi мати скажуть. Це ж мати купила на ярмарку вальок отiєї червоної глини за цiлого п'ятака, - промовила Мотря жалiбним голосом.

- Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як дiвчата за глиняниками плачуть.

- Добрi смiшки! Як вiзьму оцього вiхтя та обмажу тобi голову, то ти бiльше не будеш менi глиняникiв перевертать.

Мотря нахилилась, вхопила з землi вiхтя з червоною глиною i вже замахнулась, щоб кинуть ним на Карпа

- Не сердься: найму завтра музики, - промовив Карпо.

Мотря бачила, що Карпо залицяється до неї, i здержувала свiй гнiв. Другому парубковi вона б i справдi обмазала глиною потилицю.

Тiльки що Мотря замахнулась вiхтем, за вербами заторохтiв кiнський вiзок. Мотря опустила руку.

- Боже мiй! Їй-богу, мати з батьком їдуть з ярмарку. Карпо скочив через перелаз i пiшов попiд тином. По другий бiк вулицi котився вiзок i пiдкотився пiд ворота. Довбишка зараз углядiла пiд хатою двi смуги розлитої глини i два глиняники, що качалися серед двору.

- А це, дiвко, що таке? - крикнула мати з воза. - Чи ти п'яна, чи твереза, що поперекидала серед двору глиняники?

- Та тут ускочив у двiр чийсь кабан. Як почала я ганяться за ним а вiн, проклятий, як дременув попiд хатою, то й поперевертав обидва глиняники, - говорила Мотря.

- Це, мабуть, рябий Парасчин кнур? Вiн, каторжний, скакає через тини, як собака, - промовила мати. - Чом же це ти не пiдвела перше припiчка, та заходилась коло призьби? - говорила мати, ввiйшовши в хату.

- Оце, господи! Чом та чом? - крикнула й собi Мотря. - Якби не той каторжний кнур, бодай вiн луснув, я б досi все дiло поробила, - сказала Мотря, осмiхаючись до стiни.

Карпо тим часом прийшов додому й застав уже батька й матiр дома. Тiльки що вiн увiйшов у двiр, батько спитав його:

- Де ж це ти, Карпе, був? Може, розкопував шлях через гору?

- Через яку гору? - спитав Карпо, не дивлячись на батька.

- А через оту-о! Хiба не бачиш? - сказав Кайдаш, показуючи рукою на крутий шпиль, що трохи не висiв над його садком. - Я ж вам обом казав, щоб ви трохи розкопали дорогу навскоси. Одначе сьогоднi не можна жати, а копать можна.

- Хiба я здурiв, щоб гори розкопував, - сердито обiзвався Карпо.

- А як же ми возитимемо снопи? - сказав батько.

- Так, як i возили, - -знехотя сказав Карпо.

- А хiба ж мало осiв ми там поламали?

- То ще з одну або зо двi поламаємо. Цiлий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать. Оце справдi штука!

- А хто ж її розкопає, як ми не почнемо? Комусь треба почать, - сказав батько.

- Як хтось почне, то й я копирсну заступом скiльки там разiв, - сказав Карпо i пiшов у хату.

- I я так само, - обiзвався Лаврiн та й собi пiшов у хату.

Старий Кайдаш тiльки рукою махнув, розпрягаючи воли: були пани, шляху не розкопали, настала волость, а шлях все-таки не розкопаний.

- Не буду ж i я його копать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у йому смак, - бубнiв сам до себе Кайдаш.

На дзвiницi вдарили в дзвiн. Старий Кайдаш зняв шапку, тричi перехрестився i пiшов до церкви, загадавши синам ладнати два вози з рублями для возовицi. Другого дня свiтом вони збирались їхать на поле по снопи, незважаючи на те, що була недiля. Селяни поважають недiлю й празники i не роблять нiякої роботи, але не мають за грiх одного дiла: возити в недiлю та в празник снопи.

В недiлю вранцi перед службою Мотря Довбишiвна прибиралась до церкви. Вона принесла з хижки зав'язанi в хустцi квiти та стрiчки i розсипала їх по столi, застеленому бiлою скатертю; принесла й поставила на лавi червонi сап'янцi. Довбишiвна сiла на круглому дзигликовi коло стола, а подруга-сусiда надiла Мотрi на голову кибалку, вирiзану з товстого паперу, схожу на вiнок; на кибалку, над самим лобом, поклала вузеньку стрiчку з золотої парчi, а потiм клала стрiчки одну вище од другої так, що над лобом було видко пружок од кожної стрiчки. Всю кибалку кругом i всi коси вона обтикала квiтками з червоних, зелених, синiх i жовтих вузеньких стьожок. За вуха вона позатикала пучки дрiбненького барвiнку, качуринi кучерi та павинi пера i потiм розстелила по спинi двадцять довгих кiнцiв стрiчок до самого пояса.

- Нащо це ти, Мотре, так прибираєшся? - спитала в неї мати. - Тепер же не велике свято. Нащо ти надiваєш всi квiтки та стрiчки?

- Та коли залежались у скринi. Хочу трохи провiтрить, - сказала Мотря, але в неї була зовсiм iнша думка. Карпо обiцяв для неї найнять музики. Вона сподiвалась побачиться з ним у церквi.

Мотря вбралася в зелену спiдницю, в червону запаску, пiдперезалась довгим червоним поясом i попускала кiнцi трохи не до самого долу, одяглась в зелений з червоними квiтками горсет, взулась в червонi чоботи, надiла добре намисто, взяла в руки бiлу хусточку та й пiшла до церкви. Вся її голова аж нiби горiла квiтками проти сонця. Павине пiр'я блищало й миготiло, а золотий пружок парчi на чорних косах сяв i надавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам.