Iван Нечуй-Левицький - Кайдашева сiм

Довбиш був багатий чоловiк; вiн жив на самому кiнцi села, там, де глибокий яр входив у лiс вузьким клином. В самому кутку того яру блищав маленький Довбишiв ставочок. Над ставком стояла Довбишева хата, вся в черешнях. Од вулицi було видно тiльки край бiлої стiни з сiнешнiми дверима. Густi високi вишнi зовсiм закривали од вулицi вiкна й стiни, наче густий лiс.

Карпо йшов помаленьку, скоса поглядаючи на Довбишiв двiр. Перед ним блиснув вугол бiлої стiни, пiдперезаний внизу червоною призьбою; зачорнiли чорною плямою одчиненi дверi з одвiрками, помальованими ясно-синьою фарбою з червоною вузькою смужкою навкруги. Довбишева хата була нова, велика, добре вшита, з чималими вiкнами. Коло вiкон висiли вiконницi, помальованi ясно-синьою фарбою.

Карпо став за двором i сперся на ворота. Мотря вийшла з хати з глиняником у руках. Вона збиралась мазать червоною глиною припiчок. Другий глиняник з бiлою глиною стояв коло порога.

- Будь здорова, чорноброва! - сказав Карпо, не здiймаючи бриля i легенько кивнувши головою.

- Будь здоров, нечорнобровий! - обiзвалась Мотря.

- А йди, лишень, сюди, Мотре, щось маю тобi казать.

- Як схочеш, то й сам прийдеш. З чорнявим постояла б, а рудому - зась.

Карпо був бiлявий, але волосся на його головi звершечку було трохи рудувате.

- А хiба ж я рудий? То тiльки собак дражнять рудими, - сказав Карпо.

Мотря стояла пiд хатою проти бiлої стiни. Висока на зрiст, рiвна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лiктi, з чорними косами, вона була нiби намальована на бiлiй стiнi. Загорiле рум'яне лице ще виразнiше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лицi, в очах було розлите. щось гостре, палке, гаряче, було видно розум з завзяттям i трохи з злiстю. Сонце било на Мотрю косим промiнням, освiчувало її з одного боку, обливало жовтогарячий кiсник на головi та червоне намисто на шиї.

- Мотре! Чи дома твiй батько та мати? - спитав Кайдашенко з-за ворiт.

- Нема, поїхали на ярмарок. А тобi нащо?

- Так собi питаю, - сказав Карпо i помаленьку, не хапаючись, перелiз через перелаз у двiр.

- Чого це ти, Кайдашенку, лазиш через нашi перелази? Нашi пороги для тебе дуже низькi, - сказала Мотря.

Карпо не зачiпав дiвчат, не жартував з ними. Дiвчата звали його гордим.

- Та хоч би й високi, то перескочимо. Здорова була, Мотре! - сказав Карпо, подаючи їй руку.

Мотря руки не подала i пiдставила глиняника. Карпо взяв її за руку вище од лiктя здавив так, що Мотря крикнула на ввесь двiр.

- Оцього я вже не люблю! - крикнула Мотря.

- Мотре! Хто тобi купив отi червонi кiсники?

- Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш, - задрiботiла Мотря й блиснула двома рядками маленьких дрiбненьких зубiв.

- Та покинь отого глиняника! - сказав Карпо i хотiв однять од неї драного горшка.

Мотря сiпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках. Червона глина полилась по землi.

- Геть, одчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досi припiчка не пiдвела, - сказала Мотря, але не пiшла в хату пiдводить припiчок, а почала мазать призьбу. Мотрi хотiлось пожартувать з Карпом. Тiльки що вона почала мазати призьбу од порога, Карпо сiв на призьбi.

- Ей, встань, бо я й тебе пiдведу червоною глиною: будеш ще рудiший, - сказала Мотря, махаючи вiхтем коло самого Карпа.

- Мотре! Хто це тобi купив таке гарне намисто? - спитав Карпо.

- Та вже ж не ти, - сказала Мотря i знов махнула вiхтем коло самого Карпа; Карпо посунувся ще далi.

- А якби я купив тобi намисто, щоб ти сказала?

- Не знаю, що б я сказала, - промовила Мотря.

Карпо одсунувся на самий край призьби; далi вже й призьби не було.

- Вставай, бо зiпхну! - крикнула Мотря.

- Ану пхни, чи подужаєш? - промовив Карпо й осмiхнувся.

- Тiкай, бо, їй-богу, пхну. Я не подивлюсь тобi в вiчi, - крикнула Мотря й замахнулась на Карпа вiхтем. Червона глина бризнула трьома кров'яними крапельками на бiлу Карпову сорочку.

Карпо схопився й зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся й покотивсь з горбика. Карпо обернувся, щоб не замазать чобiт, i зачепив п'ятою другого глиняника з бiлою глиною, що стояв коло самого порога. Глиняник покотився на середину двору, а за ним простяглася бiла стежка, неначе хто простелив од порога бiлий рушник.

- Чи ти здурiв, чи ти збожеволiв! - крикнула Мотря на ввесь двiр. - Ой лишечко менi! Що ж оце буде, як мати надiйдуть з ярмарку?

Карпо стояв серед двору й осмiхався. Вiн нiколи не смiявся гаразд, як смiються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навiть тодi, як губи осмiхались.