Алессандро Мандзоні - Заручені

Або взяти Гертруду й Безіменного: фактично це два антиподи, що переживають прямо протилежну еволюцію, знову ж таки зумовлену законами жорстокості й насильства, які панували в тодішньому італійському суспільстві. Гертруду, розумну й добру дівчину, проти її волі постригли в черниці. Унаслідок вчиненого над її душею насилля вона й сама стала в монастирі деспоткою, що, врешті, призвело її до злочину: взявши під своє заступництво Лючію, вона свідомо віддала її в руки Безіменного — отже, на ганьбу й загибель. Зовсім інакший злам відбувається в душі Безіменного. Це відомий на всю Італію й водночас таємничий злочинець, що живе в неприступному замку в горах, «мов орел у своєму кривавому гнізді». Спершу всі підкоряються його злій волі; так, він наказує своїм браві викрасти Лючію з монастиря, діючи на прохання дона Родріго та за згодою Гертруди. Але, побачивши перед собою беззахисну дівчину, цей злочинець переживає потрясіння. Він не тільки рятує Лючію від дона Родріго, а й взагалі, отримавши прощення від кардинала Федеріго, стає на чолі народних повстанців, які борються проти іспанських гнобителів. (Історичні й ці постаті: прототипом «синьйори» була Маріана — дочка міланського графа, після постригу Вірджінія де Лейва,— про неї Мандзоні дізнався з історичних праць Д. Ріпамонті та Л. Мураторі; є ім'я і в Безіменного — це уславлений своєю жорстокістю міланський феодал Бернардіно Вісконті).

Взагалі, спасіння Лючії і переродження Безіменного — чи не єдина суто романтична колізія в реалістичному романі Мандзоні, яка до того ж будується за законами християнської легенди (перетворення розбійника на праведника й чудесне спасіння невинної дівчини). Та характери це діаметрально протилежні: образ Безіменного — контрастний, суперечливий, химерний, а образ Лючії — витончений, ніжний, ідеальний. Річ у тім, що Мандзоні й справді шукав ідеальне духовне начало своєї нації, і втілення його знайшов у душі простої селянської дівчини. Внутрішня шляхетність і гідність, цілісність і моральна непохитність її вдачі є тією основою, яка здатна забезпечити, на думку Мандзоні, майбутнє народу і неперервність його духовних традицій.

Справжнє відкриття письменника — Ренцо Трамальїно. «Перша людина в нашій історії» — так називають його італійські дослідники: не титан і не король, не лицар і не полководець, а просто — людина. Причому це дуже колоритний, суто народний італійський характер: стихійний, бурхливий, але й розважливий теж; украй довірливий і разом з тим трохи скептичний; безконечно добрий, благородний — і непокірний водночас. І от у цій нещасливій долі неприкаяної людини, такої, здавалось би, беззахисної перед шквалами історичних бур, Мандзоні ніби зосереджує багатостраждальну історію цілого народу. Недарма Ренцо, ні за що ні про що змушений поневірятися, опиняється серед повсталого натовпу, ладного нарешті поквитатися із своїми кривдниками, чи блукає під час епідемії чуми вулицями Мілана: суспільне лихо і чиєсь особисте нещастя, глобальні події і витоптаний ландскнехтами виноградник — усе це епос народних страждань. Тому так реалістично, так моторошно описаний історичний факт чуми, але водночас він є трагічним символом: спустошена чумою Італія — це випалена душа цілого народу й розтерзана душа самого Ренцо. Та підніметься витоптаний виноградник, селяни повернуться до своїх щоденних клопотів, і Ренцо, пройшовши не одне коло земного пекла, знову підійде до порога Лючії— все воскресає і відроджується під пером Мандзоні. Але що дало їм змогу — і Ренцо, і Лючії, і Аньєзе — вистояти в цій нерівній боротьбі не просто з усемогутнім феодалом, а, власне, й цілою державною системою безкарності, насильства і гноблення? Лише одне: непохитна народна мораль, яка сформувала їхню свідомість, яка є основою їхнього внутрішнього життя. Їм вдається перебороти терор свавільного можновладдя, обминути всі пастки, наставлені на них деспотичною державою та лицемірними законами, пережити навіть чуму,— і все через те, що вони ладні були вмерти, але не зректися своїх почуттів і не піти супроти свого сумління. Тому й виживають вони, бо лишаються до кінця вірні собі, вірні тим поняттям справедливості й честі, що йдуть з глибин національної свідомості й культури. А вірність собі — це запорука перемоги, і як виживають вони, так воскресає й цілий народ.

Однак у дослідженні народного характеру письменник не обмежується лише цим аспектом його складної діалектики. Адже не тільки наївні й чисті Ренцо та Лючія є в цьому романі,— немало в ньому й зовсім інших персонажів: страшні браві, які тероризують людей, зловісні монатті, що звозять трупи під час чуми й займаються при цьому мародерством, шпики, котрі нечутно сновигають по Мілану,— точнісінько, як і за часів самого Мандзоні. Особливо відчутна ця діалектика народного характеру в епізоді міланського бунту та в описі чуми в Мілані. Ставлення Мандзоні до бунту далеко не однозначне. Письменник визнає справедливість народного обурення, проте не схильний ідеалізувати історію: він не може не бачити, що основним законом епохи, де панують війни, злочини, забобони, неминуче стає насильство. Голодні міланці не здатні збагнути причин свого нещастя: їм здається, що коли розгромити пекарні й повісити кількох пекарів, то голод відразу припиниться (якщо повсталі, резонно міркує Ренцо, й насправді розгромлять пекарні, то де ж тоді пекти хліб?).