Алессандро Мандзоні - Заручені

А втім, нових подій не було, крім одної: того самого ранку староста стояв на своєму полі, підперши підборіддя рукою й спираючись ліктем на держак заступа, напівзастромленого в землю, а ногою — на сам заступ. Він стояв, мовчки обмірковуючи таємниці минулої ночі й складне питання про те, що йому належало зробити і як було найвигідніше повестися. Аж тут він побачив, що до нього прямують два чоловіки, досить визивні на вигляд, довгочубі, подібні до перших франкських королів, та й всім іншим надзвичайно схожі на отих двох суб'єктів, які за п'ять днів до того перепинили дона Абондіо, а може, це були саме вони. Чоловіки нахабно зажадали від старости, щоб він у жодному разі не доповідав синьйорові подеста про нічну пригоду, а коли його й спитають, щоб не казав правди, та щоб не базікав сам та не заохочував до базікання селян, якщо тільки йому дорога надія мирно сконати у власній постелі.

Наші втікачі досить довго йшли мовчки, швидким кроком, по черзі озираючись назад, щоб подивитися, чи немає, бува, погоні; всі були пригнічені стомливою втечею, занепокоєні невідомістю, в якій опинилися, засмучені невдало зробленою справою і сповнені неясного страху перед новою, невизначеною небезпекою. Це тривожне почуття посилював безперервний сполоховий дзвін їм услід, який, знай даленіючи, чувся їм усе тихіше й глухіше, та зате, здавалося, робився дедалі сумнішим і зловіснішим. Нарешті він замовк. Тільки тоді втікачі, перебуваючи вже серед безлюдного поля й не чуючи ані найменшого шереху довкола, стишили крок. Дещо відсапавшись, Аньєзе перша порушила мовчанку й стала розпитувати Ренцо, як була справа, а Меніко — як сталося, що якийсь диявол проник до них у будинок. Ренцо коротко розповів сумну історію, а потім усі троє звернулися до хлопчика, який уже докладніше передав попередження падре Крістофоро й розповів про все, що бачив сам, та про небезпеку, яка йому загрожувала. Усе це, гай-гай, іще раз підтвердило попередження падре. Слухачі зрозуміли більше, ніж зумів розповісти їм Меніко. Всі троє раптом замовкли, з жахом дивлячись в очі одне одному. І відразу, в одностайному пориві, всі троє поклали руку — хто на голову, хто на плече хлопчикові, ніби бажаючи попестити його й мовчки подякувати йому за те, що він став їхнім ангелом-рятівником. Висловлюючи своє співчуття з приводу пережитого ним хвилювання та небезпеки, на яку він наражався задля їхнього порятунку, вони майже були готові просити в нього прощення.

— А тепер вертайся додому, щоб твої більше не тривожились за тебе,— сказала йому Аньєзе і, згадавши про дві обіцяні монетки, дістала з кишені аж чотири й віддала йому, мовивши:

— Ну, гаразд, моли бога, щоб нам скоріше побачитися знову, і тоді...

Ренцо дав Меніко новеньку берлінгу й довго напучував його нічого не говорити про падре Крістофоро. Розчулений Меніко попрощався з усіма й повернув назад. А ті пішли своєю дорогого в глибокий роздумах — жінки попереду, Ренцо за ними, охороняючи їхню путь. Лючія міцно тримала матір під руку, лагідно й обережно відмовляючись від допомоги, яку Ренцо пропонував їй у важких місцях цієї подорожі, коли вони йшли путівцями: їй було соромно за те, що вона, хай навіть за виняткових обставин, так довго залишалася з ним удвох і допустилася такої близькості,— щоправда, вона сподівалася от-от стати його дружиною. А тепер, коли її мрії так гірко розвіялись, Лючія каялася в тому, що зайшла надто далеко, і до числених її хвилювань додалося тепер іще й почуття сорому, породжене не сумним пізнанням зла, а сорому безпричинного, більше схожого на страх дитини, яка тремтить у пітьмі, сама не знаючи чому.

— А будинок? — раптом спитала Аньєзе.

Та хоч хай як важливе було це питання, ніхто їй нічого не відповів, бо ніхто й не міг дати задовільної відповіді. Мовчки верстали вони далі свою путь і згодом вийшли на невеликий майдан перед монастирською церквою.

Ренцо підійшов до дверей, тихенько штовхнув їх. Двері відразу прочинились, і місяць, прокравшись в отвір, освітив бліде обличчя й сріблясту бороду падре Крістофоро, який стояв на порозі й чекав. Забачивши всіх трьох, він промовив:

— Слава богові! — й порухом запросив прийшлих увійти. Поруч нього стояв другий капуцин — то був послушник-паламар, якого падре Крістофоро проханнями та переконуваннями вговорив не спати і, залишивши вхідні двері незамкненими, бути насторожі, щоб прийняти нещасливців, котрим загрожувала страшна небезпека. Тільки завдяки своєму великому авторитету та славі святої людини падре Крістофоро домігся від послушника такої небезпечної й невідповідної статуту поступливості.