Алессандро Мандзоні - Заручені

Настоятель з невимушеним смиренням з'явився до брата забитого і, після численних виявів поваги до знаменитого дому, а також висловивши бажання в міру сил і можливості догодити йому в усьому, завів мову про каяття Лодовіко та про його рішення, причім делікатно натякнув, що рідня могла б вдовольнитися всім цим; потім він словами дуже лагідними й ще обережнішими дав зрозуміти братові, що такий вихід, бажають вони цього чи ні, неминучий. Брат забитого ошаленів, а капуцин, вичікуючи, поки той видихається, час від часу повторював: «Ваше горе таке зрозуміле...» Господар будинку натякав, що родина забитого так чи інакше зуміє домогтися сатисфакції, а капуцин, хоч би що там собі думав, не заперечував. Зрештою той висловив певну вимогу: убивця його брата повинен негайно залишити місто. Настоятель, який і сам уже дійшов цієї ухвали, відповів, що так воно й буде, надавши співрозмовникові можливість, коли той бажає, вбачати в цьому вияв покори. На цьому все й скінчилося. Всі зосталися вдоволені: і родина, вийшовши з честю з цієї справи; і монастирська братія, відстоявши людину і свої привілеї й не наживши при цьому ворога; і охоронці дворянської гідності, свідки такої гарно облагодженої справи; і народ, який радів за хорошого чоловіка, вирятуваного з біди, й водночас захоплювався рішенням Лодовіко постригтися; і, врешті, більше від усіх, попри свою скорботу, був вдоволений сам Лодовіко, вступаючи в нове життя, повне каяття й служіння, в життя, яке могло хай і не виправити, то бодай відпокутувати вчинене зло й заглушити нестерпний біль від докорів сумління. На хвилю йому зробилась прикро від підозри, що його рішення пояснюватимуть страхом, але одразу втішила думка, що й це несправедливе судження буде йому покарою й засобом спокутування. Отак у свої тридцять років убрався він у рам'я, а що, відповідно до звичаю, йому довелося відмовитись і від імені, то він узяв собі таке, яке постійно нагадувало б йому те, що він мав спокутувати,— він назвався фра Крістофоро.

Щойно скінчився обряд убирання в чернече одіяння, як настоятель звелів лому відбувати прощу в ***, за шістдесят миль, і вирядитися туди назавтра. Послушник низько вклонився й попросив єдиної милості: «Дозвольте мені, падре, перш ніж піти з цього міста, де я пролив кров людську, де я залишаю сім'ю, жорстоко мною скривджену, принаймні зняти з неї неславу, висловити мій жаль, що я неспроможний виправити вчинене, попросити прощення у брата забитого і, якщо Господь благословить мій намір, зняти з його душі почуття образи». Настоятелеві вдалося, що такий крок, уже сам по собі хороший, сприятиме подальшому примиренню родини забитого з монастирем,— і він негайно вирушив до скривдженого синьйора, щоб викласти прохання фра Крістофоро. Зачувши таку несподівану пропозицію, той воднораз із подивом відчув новий наплив обурення, однак не без деякої добромисності. Подумавши з хвилину, він сказав: «Нехай прийде завтра». Настоятель повернувся до монастиря, принісши послушникові бажану звістку.

Синьйор зметикував, що чим урочистіше й гучніше відбудеться вся ця церемонія, тим більше виросте його престиж в очах рідні й усього суспільства, і вийде (якщо висловитися з сучасною вишуканістю) «яскрава сторінка в історії родини». Він терміново повідомив усіх родичів, щоб вони завтра опівдні зволили (так казали тоді) прибути до нього для одержання загальної сатисфакції. Опівдні в палаці вже товпились синьйори всякої статі й віку: люди походжали туди й сюди, мелькали парадні плащі, довгі пера, висячі дурліндани [33] Дурліндана, або дуриндана — меч. Назва прославленого меча лицаря Орландо, улюбленого героя середньовічних лицарських поем Італії. , плавно коливались накрохмалені плоєні коміри, волочилися, плутаючись шлейфами, строкаті мантії. По коридорах, у дворі, на вулиці — цілий мурашник слуг, пажів, браві та цікавих. Фра Крістофоро, забачивши весь цей парад, здогадався про його причину і спершу трохи зніяковів, але тут же сказав собі: «Нехай так, я вбив його привселюдно в присутності численних ворогів, то був ганебний злочин — тепер настала розплата».

У супроводі отця настоятеля, смиренно опустивши очі, пройшов він у ворота будинку, через увесь двір, крізь натовп, що розглядав його з безцеремонною цікавістю, піднявся сходами й, перетнувши ще один натовп — із синьйорів, які розступалися перед ним,— став перед головою роду. Сотні очей вп'ялися в нього. Оточений найближчими родичами, господар стояв посеред зали. Очі його були потуплені додолу, але підборіддя піддерте догори, ліва рука лежала на ефесі шпаги, а правою він судомно стискував на грудях комір свого плаща.