Алессандро Мандзоні - Заручені

— Навіть рідній матері не сказала про таке!

— Зараз розповім вам усе,— відповіла Лючія, витираючи сльози фартухом.

— Говори, говори! Говоріть! Говоріть! — закричали водночас мати й наречений.

— Пресвята діво! — вигукнула Лючія.— Хто б міг подумати, що дійде до такого!

І уриваним від ридання голосом дівчина розповіла, як кілька днів перед тим, коли вона верталася з прядильні й відстала від подруг, їй трапився назустріч дон Родріго в супроводі ще одного синьйора і як дон Родріго намагався затримати її всякими розмовами,— до речі, не зовсім гарними,— а вона, не звертаючи на нього ніякої уваги, прискорила крок, наздогнала подруг і в той самий час почула, як другий синьйор голосно розсміявся, а дон Родріго сказав: «Б'юсь об заклад». Назавтра ці ж синьйори знов стрілися їй на дорозі, але Лючія йшла серед подруг, потупивши очі; той другий синьйор засміявся, а дон Родріго мовив: «Побачимо, побачимо».

— Дяка богові,— провадила далі Лючія,— це був останній день роботи. Я відразу ж розповіла...

— Кому розповіла? — спитала Аньєзе, дещо роздосадувана, однак прагнучи почути ім'я обраного повірника.

— Падре Крістофоро [23] Історична особа. Походив із знатної купецької родини Піченарді, що проживала в м. Кремона. Помер у чумному лазареті 1630 р. , мамо, на сповіді,— відповіла Лючія лагідним винуватим голосом.— Я йому розповіла все, коли ми останнього разу ходили гуртом до монастирської церкви; якщо пригадуєте, я того ранку бралася то за одне, то за друге, аби тільки дочекатися, поки з'являться інші з села,— кому по дорозі,— щоб піти разом з ними; адже я після тої зустрічі так боялася показуватися на вулиці...

Щойно було вимовлено шановане ім'я падре Крістофоро, як досада Аньєзе відразу вщухла.

— Ти добре вчинила,— сказала вона,— але чому ти не розповіла так само й рідній матері?

У Лючії щодо цього було два розумні міркування: перше — не засмутити й не налякати добру жінку, котра однаково не змогла б допомогти в цій справі; друге — уникнути можливого розголосу всієї цієї історії, яку їй хотілося приховати, тим паче що близьке весілля, на її думку, відразу урвало б це мерзенне переслідування. Із цих двох міркувань вона послалася тільки на перше.

— А по-вашому,— звернулась вона до Ренцо таким тоном, коли ото бажають довести другові, що він не має рації,— по-вашому, мені було б не слід приховувати це? То ось тепер ви знаєте все.

— А що ж порадив тобі падре Крістофоро? — спитала Аньєзе.

— Він порадив, щоб я всякими способами прискорила весілля, а поки що сиділа вдома; щоб ревно молилася богові; сказав, що той синьйор, як він сподівається, невдовзі забуде про мене, оскільки я не траплятимусь йому на очі. Саме тоді,— провадила вона далі, знову звертаючись до Ренцо, проте не підводячи на нього очей і вся почервонівши,— саме тоді, згубивши всякий сором, я почала просити вас поквапитися з весіллям, призначивши його раніше домовленого дня. Хто знає, що ви про мене подумали! Але я бажала тільки добра, адже мені так порадили, тож я була певна... І сьогодні вранці я була далека від думки...— Тут нестримне ридання урвало її слова.

— От негідник! От сволота! От лиходій! — кричав Ренцо, бігаючи туди-сюди по кімнаті і час від часу хапаючись за руків'я ножа.

— Боже мій! Ой лишенько! — вигукувала Аньєзе.

Раптом юнак зупинився перед плачучою Лючією; з гіркотою й воднораз із ніжністю подивився на дівчину й сказав:

— Ну, цього вже разу розбійникові настане кінець!

— Ради всього святого! Ні, ні! — закричала Лючія.— Ні! Ні! Заради бога! Господь опікується й бідними... Як же ви можете хотіти, щоб він нам допомагав, коли ми самі чинитимемо зло?

— Ні, ні, ради всього святого! — повторяла за нею Аньєзе.

— Ренцо,— дещо спокійніше мовила Лючія з виразом сподівання й рішучості на обличчі,— у вас є ремесло, я теж умію працювати; ходімо геть із цих місць, щоб він про нас більше й не чув.

— Ой, Лючіє! А що буде потім? Адже ми ще не чоловік і жінка. Чи ж погодиться дон Абондіо видати нам свідоцтво про відсутність перешкод до вінчання? Така людина, як він... Якби ми були повінчані...

Лючія знову розплакалась. Усі троє мовчали, і глибокий сум, що охопив їх, прикро суперечив святковій пишності їхніх убрань.

— Ось що, діти, послухайте лишень мене,— озвалася через деякий час Аньєзе.— Адже я побачила світ божий дещо раніше від вас і трошки знаю людей. Не треба так лякатися: не такий страшний чорт, як його малюють. Нам, бідним, клубок шовку часом видається страшенно заплутаним тільки тому, що ми не вміємо знайти кінця.. Частенько порада або слівце вченої людини... я знаю, що кажу. Зробіть, як я вам пораджу, Ренцо. Підіть лишень до Лекко, розшукайте там доктора Крутія [24] Йдеться про юриста, який жив у Лекко. Прізвисько дістав за свідоме заплутування справ у інтересах злочинців. , розкажіть йому... Але глядіть, ради всього святого, не називайте його так — це його прізвисько. Його ж звуть... Стривайте, як же його звуть? Ти ба! Не знаю я його справжнього імені,— усі його так називають. Одно слово, розшукайте оцього доктора, він такий довготелесий, худий, лисий, з червоним носом і малиновою родимкою на шиї.