Алессандро Мандзоні - Заручені

— У кого стане духу, хай виходить уперед, мерзотник! Я його ось цим так мазну, що довго пам'ятатиме!

Але з подивом і неясним почуттям деякого заспокоєння він побачив, що його переслідувачі вже спинилися й нерішуче тупцяють на місці, горлаючи далі, розмахуючи руками в повітрі, наче біснуваті, й роблячи якісь знаки, мабуть, людям позаду нього. Ренцо озирнувся й побачив воза, що під'їжджав (за хвилину до цього від хвилювання він не помітив його), ба навіть цілу валку похоронних возів з їхнім звичним супроводом. А позаду, на деякій відстані від них, виднів іще один гурт людей, яким, певно, теж хотілося накинутись на мазальника, щоб розправитися з ним, але їм заважала, все та сама перешкода. Опинившись між двох вогнів, Ренцо вмить зміркував: саме те, що лякало їх, змогло б прислужитися йому для порятунку. Він подумав, що коли це так, то немає чого гидувати: вклавши ножа в піхви, він відскочив убік і кинувся бігти просто до возів. Минувши першого, він помітив на другому багато вільного місця. Примірившись, Ренцо стрибнув і опинився на возі, твердо стоячи на правій нозі, дриґаючи в повітрі лівою, з піднятими догори руками.

— Молодець! Молодець! — в один голос гукнули монатті, з яких одні супроводили валку пішки, інші сиділи на возах, а ще інші (коли вже не приховувати найжахливішого й розповідати все, як воно було) — просто на трупах, по черзі пригощаючись із великої сулії.— Ну й молодець! Чиста робота!

— Ти прийшов шукати захисту в монатті? Вважай, що ти в церкві,— мовив один із двох, що сиділи на возі, куди забрався Ренцо.

Більшість переслідувачів при наближенні валки покидалися геть і повтікали, не перестаючи кричати: «Тримайте, тримайте мазальника!» Інші відступали повільніше, щокрок зупиняючись, і, повертаючи до Ренцо розлючені обличчя, погрозливо вимахували руками. А він відповідав їм з воза, потрясаючи в повітрі кулаками.

— Постривайте, ось я вам зараз покажу,— мовив один монатті. Зірвавши з якогось трупа брудний клапоть, він нашвидкуруч зав'язав його вузлом і, вхопивши за один кінець та піднявши мов пращу, прицілився в цих упертих переслідувачів. А тоді, вдавши, ніби збирається метнути в них ганчірку, закричав:— Ось вам, негідники!

Після цього погрозливого поруху всі переслідувачі кинулись урозтіч, і Ренцо побачив тільки спини та п'яти, що замелькали в повітрі, ніби киянки на сукновальні.

Серед монатті залунав переможний крик, вибух бурхливого реготу та протягле тюкання навздогін утікачам.

— Отак! Бачиш, як ми вміємо заступатися за добрих людей,— мовив, звертаючись до Ренцо, монатті, що розігнав юрбу.— Кожен з нас вартий сотні цих боягузів.

— І то правда, адже я, можна сказати, зобов'язаний вам своїм життям,— відповів Ренцо.— Дякую вам від щирого серця.

— За що? — спитав монатті.— Ти на це заслуговуєш: відразу видно, хороший хлопець. І добре робиш, що мажеш цю наволоч. Маж їх, нищ до решти. Вони тільки тоді чогось варті, коли поздихають. А то вони онде у винагороду за життя, яким ми живемо, лише кленуть нас та кажуть, що всіх перевішають, тільки-но скінчиться моровиця. Але ні, всім їм буде капець раніше, ніж чумі. А виживуть самі тільки монатті. Радітимемо й пиячитимемо на весь Мілан.

— Хай живе чума, смерть черні! — вигукнув другий і, виголосивши такий чудовий тост, приклався до сулії, тримаючи її обіруч; підстрибуючи на вибоях, він добряче сьорбнув, а тоді простягнув сулію Ренцо, мовивши: — Випий-но за наше здоров'я.

— Бажаю його вам усім від щирого серця,— відповів Ренцо,— але мені не хочеться пити, та й немаю бажання пиячити в такий час.

— Ти, видно, добряче налякався,— мовив монатті,— хоч наче і простий хлопчина. Не з твоїм обличчям бути мазальником.

— Всяк ухитряється, як уміє,— вкинув другий.

— А дай-но мені,— озвався один з тих, що йшли пішки поряд з возом,— я теж хочу сьорбнути ще раз за здоров'я її господаря, який потрапив сюди, до оцієї чудової компанії... онде, саме в отому розкішному екіпажі.

І він з диявольською посмішкою кивнув у бік воза, що їхав перед бідолахою Ренцо. Потому, зробивши поважне обличчя, яке відразу прибрало ще зловіснішого й огиднішого виразу, він шанобливо вклонився туди й провадив далі:

— Чи не дозволите, шановний господарю, жалюгідному монатті покуштувати винця з вашого льоху? Як зволите бачити, так уже ведеться в житті: ми якраз ті, що посадовили вас до карети й веземо тепер на дачу. І знов-таки, вино погане діє на синьйорів, а ось у бідних монатті шлунок куди здоровіший.