Алессандро Мандзоні - Заручені

— Ні, ні, монсиньйоре,— раптом заговорила Аньєзе.— Я розповіла це не для того. Ви вже його не лайте, бо однаково зробленого не повернути. Та й жодного не вийде пуття, такий уже то чоловік: трапиться щось таке вдруге, все одно вчинить по-своєму.

Але Лючія лишилася невдоволена тим, як мати розповіла всю історію, й докинула від себе:

— Ми теж вчинили погано; мабуть, не було волі божої на те, щоб наша справа скінчилася гаразд.

— І що ж це ви могли вчинити таке погане, люба моя дівчино? — спитав Федеріго.

Дарма що мати крадькома промовисто зиркала на неї, Лючія розповіла про спробу обвінчатися нечесним шляхом у будинку дона Абондіо й скінчила, мовивши:

— Ми вчинили погано, й господь покарав нас за це.

— Прийміть з його рук страждання, які ви перетерпіли, і не занепадайте духом,— відповів Федеріго.— Адже кому радіти й сподіватися, як не тому, хто перетерпів і все-таки ладен звинувачувати себе самого?

Потім він спитав, де перебуває наречений, і, зачувши від Аньєзе (Лючія стояла мовчки, похиливши голову й потупивши очі), що той утік із рідного краю, виявив свій подив та невдоволення; він тут же захотів дізнатися про причину його втечі.

Аньєзе, як уміла, розповіла дещицю того, що знала про Ренцо.

— Чув я про цього, юнака,— сказав кардинал.— Тільки ж як це хлопець, заплутаний у такі справи, міг бути заручений з такою дівчиною?

— Він був чесний юнак,— відповіла Лючія, ґусто зашарівшись, але твердим голосом.

— Тихий хлопець, навіть аж надто,— додала Аньєзе,— про це можете спитати кого завгодно, навіть самого синьйора курато. Хто знає, до якої плутанини, до яких підступів вони там вдалися? Хіба багато треба, щоб виставити бідного чоловіка лиходієм?

— На жаль, це правда,— зауважив кардинал, — я неодмінно дізнаюсь про нього.— І, спитавши ім'я та прізвище юнака, він занотував усе до записника. Потім додав, що розраховує за кілька днів відвідати їхнє село і що тоді Лючія може приїхати туди без усякого страху, а він тим часом поклопочеться й підшукає таке місце, де б вона могла перебувати в цілковитій безпеці доти, доки все налагодиться на краще.

Далі він звернувся до господарів будинку, і вони відразу підступили ближче. Іще раз висловив їм свою вдячність, яку вже раніше переказував через курато, й спитав їх, чи згодні вони на кілька днів прихистити гостей, котрих послав їм господь.

— Звичайно, синьйоре,— відповіла жінка, причому її голос і обличчя висловлювали набагато більше, ніж ота її суха відповідь, викликана ніяковістю.

Зате чоловік, у нестямному захваті від присутності такого визначного відвідувача, палав бажанням показати себе за такої виняткової нагоди і гарячково готував слушну барвисту відповідь. Він морщив лоба, відчайдушно водив очима, стискував губи, до краю напружував свій розум, шукав, копався в пам'яті й раптом відчув, як у нього в голові закружляв цілий рій окремих думок і недомовлених слів,— проте час не чекав, і кардинал знаками вже дав зрозуміти, що розтлумачив, цю мовчанку належним чином. Нарешті бідолаха розтулив рота й бовкнув: «Уявіть собі!» І більше ні на що не спромігся. За це він тільки зневажав себе в ту мить, але й згодом обтяжливий спогад неабияк псував йому задоволення від великої честі, якої його було удостоєно. І щоразу, коли він, згадуючи цю подію, подумки переносився в ту обстановку, йому, як на лихо, лізли до голови найрізноманітніші слова, що, в усякому разі, були кращі за оте безглузде: «Уявіть собі!» Але, як мовиться у старовинному прислів'ї: «Якби ж то той розум спереду, що тепер позаду!»

Кардинал відбув, сказавши: «Хай буде благословення господнє над цим будинком!»

Потім уже, ввечері, він спитав курато, чи не можна якось у пристойний спосіб винагородити цього чоловіка, як видно, небагатого, за виявлену ним таку гостинність, а надто в теперішній час. Курато відповів, що й справді, ні заробітку від ремесла, ні прибутків від дрібних клаптиків землі, які належать йому, в цьому році напевно не вистачить на те, щоб виявляти щедрість іншим; але потім додав, що кравцеві, мовляв, удалося зробити деякі заощадження протягом минулих років, отож він тепер один із найзаможніших в околі і може дозволити собі деякі зайві витрати, що він охоче й робить. Однак немає жодного способу змусити його взяти винагороду від будь-кого.

— А чи є люди,— спитав кардинал,— які неспроможні сплатити йому борги?

— Певна річ, монсиньйоре, є, адже в нас бідняки платять звичайно з решток урожаю, а минулого року жодних решток не було, тож усім бракує навіть найнеобхіднішого.