Алессандро Мандзоні - Заручені

Однак цієї думки не поділяв преславний і преясновельможний синьйор дон П'єтро Енрікес де Асеведо, граф Фуентес, капітан і губернатор Міланської держави,— і не поділяв він цієї думки, виходячи з розумних підстав. Довідавшися про жалюгідне становище, в якому живе згадане місто й держава через величезне число браві серед його мешканців... і поклавши собі винищити в корені таке згубне плем'я , він видає 5 грудня 1600 року новий указ, у свою чергу повний найсуворіших погроз, із твердим наміром невідступного їх виконання з усією суворістю й без найменшої надії на поблажливість.

Проте доводиться думати, що він узявся за цю справу зовсім не з тим заповзяттям, якого докладав, умишлюючи зле та під'юджуючи недоброзичливість проти великого свого ворога, Генріха IV [12] Генріх IV — французький король (1589—1610). ; історія свідчить, як у цій справі йому вдалося озброїти проти згаданого короля герцога Савойського [13] Мається на увазі війна Савойї і Франції за п'ємонтське місто Салуццо (1600—1601). , який через це втратив не одне місто; як успішно він уплутав у змову герцога Бірона [14] Бірон Шарль де Гонто (1562—1602) — маршал Франції. Під час війни з Савойєю брав участь у змові проти Генріха IV. Після викриття йому відрубано голову в Бастілії. , котрий наклав головою; що ж до зловмисного племені безперечно одне: браві плодилися й далі. І так стояла справа аж до 22 вересня 1612 року, коли преславний і преясновельможний дон Джованні де Мендоса, маркіз Інохоза, кавалер і таке інше... губернатор і таке інше... серйозно надумав винищити їх. Маючи це на меті, він і передав придворним друкарям, Пандольфо і Марко Тулліо Малатеста, звичайний указ стосовно повного винищення браві, виправлений і розширений, щоб вони видрукували його. Але браві діяли аж до 24 грудня 1618 року, коли почали діставати такі ж, але набагато сильніші удари від преславного і преясновельможного синьйора дона Гомеса Суареса де Фуероа, герцога Феррейського і таке інше... губернатора і таке інше... А що й це не звело їх зі світу, то преславний і преясновельможний синьйор Гонсало Фернандес де Кордова, за чийого правління дон Абондіо і здійснював свою прогулянку, був змушений ще раз підправити й видати звичайний указ проти браві, і було це 5 жовтня 1627 року, тобто за один рік, один місяць і два дні до вікопомної події.

Та й цей указ не був останній, проте ми не вважаємо своїм обов'язком перелічувати наступні, бо вони виходять за межі нашої розповіді. Згадаємо тільки один — від 13 лютого 1632 року, в якому преславний і преясновельможний сеньйор, герцог Феррейський, удруге призначений губернатором, інформує нас, що страшні злочинства чинять ті, хто зветься браві . Це в достатній мірі підтверджує нам, що в той час, про який іде мова, браві не попереводились.

Той факт, що два вищеописаних лиходії стояли там, когось дожидаючи, був надто вже очевидний; однак донові Абондіо найдужче не сподобалось те, що — як він виснував за деякими їхніми рухами — лиходії дожидали саме його. Бо ж при його появі вони перезирнулися й підвели голови з таким виглядом, ніби водночас сказали один одному: «Ось він». Той, що сидів верхи на огорожі, підвівся, перекинув через неї ногу й став на дорозі; другий відхилився від огорожі, й обидва рушили йому навстріч. А він, і далі тримаючи перед собою розгорнутого молитовника, вдавав, ніби читає, однак обережно зиркав поверх нього, щоб стежити за їхніми рухами, і коли зауважив, що вони таки йдуть навперейми, тисячі думок нараз обсіли його. Він негайно спитав сам себе, чи немає між ним і браві якої-не-будь бічної доріжки, праворуч або ліворуч, і відразу ж згадав, що немає. Потім швидко перебрав подумки, чи не завинив чимсь перед яким-небудь сильним, якимсь мстивим чоловіком, однак, попри все хвилювання, втішливий голос сумління дещо заспокоїв його. А браві тим часом знай наближалися, пильно на нього дивлячись. Тоді він стромив указівного й середнього пальця за комір, начебто поправляючи його, і, обвівши обома пальцями шию, воднораз повернув і голову, скрививши при цьому рота й намагаючись бодай краєчком ока подивитися, чи не йде хто-небудь позаду; але не побачив нікого. Глянув за огорожу, у відкрите поле — нікого; кинув боязкіший погляд уперед, на дорогу,— нікогісінько, крім браві. Що робити? Повернути назад? Запізно. А кинутися навтьоки було б те саме, що гукнути: «Ловіть мене»,— якщо не гірше. Тож, не маючи ніякої змоги ухилитися від небезпеки, він пішов їй навстріч, бо ж хвилина невідомості враз зробилася для нього такою нестерпною, що він прагнув лише одного — скоротити її. Він прискорив крок, голосно прочитав один стих, постарався зробити якнайспокійніше обличчя й доклав усіх зусиль, щоб наготувати усмішку. Опинившись віч-на-віч з обома молодцями, він подумки мовив собі: «От і влип»,— і рішуче спинився.