Алессандро Мандзоні - Заручені

Оксана Пахльовська

«Історію воістину годилося б назвати славетною війною з Часом, бо ж, визволяючи з рук останнього його бранців — роки, що досі вже пооберталися трупами, вона воскрешає їх до життя, робить їм огляд і знову шикує до бою. Та відважні Вояки-Літописці, котрі вкривають себе славою Перемог на сім Ратнім Полі, беруть звідти лише найпишніші та найблискучіші трофеї, увіковічнюючи своїм духмяним чорнилом Подвиги Царів і Володарів, а так само й визначних Осіб, вишиваючи тонюсінькою голкою свого розуму, золотими й шовковими нитками нескінченний візерунок славних Діянь. Однак не моєму нікчемству підноситися до таких міркувань і таких небезпечних висот, так само як і заглиблюватись у Лабіринти Політичних Підступів і слухати войовниче гримотіння Міді; навпаки, ознайомившися з вікопомними подіями, дарма що вони сталися з людьми незнатними й незначними, я збираюсь залишити про них пам'ять Нащадкам, написавши про все щиру й правдиву Оповідь, або ж, вірніше, Повідомлення. В ньому, в цім тіснім Театрі, постануть моторошні Трагедії й Сцени нечуваного Лиходійства упереміш із доброчинними Діяннями і янгольською добрістю, котрі опираються вражим хитрощам. І справді, зважаючи на те, що наші краї перебувають під владою Синьйора нашого, Короля Католицького [4] Іспанський король Філіпп IV (1621—1665). Дія роману Мандзоні відбувається в час іспанського панування в Італії. ,— Сонця, яке ніколи не заходить, а над ним відбитим Світлом, як ото Місяць, який ніколи не убуває, сяє Герой шляхетного Сімені [5] Намісник іспанського короля, правитель Міланського герцогства Гонсало Фернандес ді Кордова, нащадок відомого іспанського військового і політичного діяча Гонсало Фернандеса ді Кордова, який прославився взяттям Гранади у маврів (1492) та перемогами над французами в Італії. — правитель pro tempore [6] Тимчасовий ( латин .) , так само як і високі Сенатори незмінні Світила, та інші Шановні Магістрати — блукаючі планети, проливають світло своє повсюдно, витворюючи в такий спосіб вельми шляхетне Небо, то не можна, спостерігаючи його перетворення в пекло кромішніх діянь, підступності та жорстокостей, без ліку чинимих брутальними людьми, бачити в цьому якусь іншу причину, крім хитрощів та замірів ворога, бо ж самої тільки людської підступності забракло б для опору такій силі-силенній Героїв, котрі, з очима Аргуса та руками Бріарея [7] За грецькою міфологією, сторож Аргус мав сто очей, а велет Бріарей — сто рук. віддають життя своє задля загального добра. Тим-то, оповідаючи події часів квітучого віку мого, і, хоча більшість тодішніх дійових осіб досі зникла з Арени життя, постававши данниками Парок, я, все ж маючи належну до них повагу, не стану називати їх імен, тобто імен родових; так само вчиню я й з місцем дії — не вказуватиму його точної назви. І ніхто не вважатиме це недосконалістю Оповіді чи якимсь спотворенням у моїй недовершеній праці, хіба, може, Критик виявиться особою, геть недосвідченою в філософії, тим часом як обізнані з нею люди легко зрозуміють, що зміст названої Оповіді анітрохи від цього не постраждав. Адже цілком очевидно й незаперечно те, що імена — це не що інше, як чистісінькі акциденції [8] У філософській термінології XVII—XVIII ст. — випадкові, несуттєві властивості речей. ...»

— Та коли я впораюся з героїчною працею, переписавши цю історію [9] Використовуючи засіб літературної містифікації, Мандзоні видає свій роман за перероблений рукопис невідомого сечентиста, тобто італійського письменника XVII ст. (від seicento — «сімнадцяте сторіччя»). з побляклого й повного помарок рукопису, і коли вона, як це заведено казати, побачить світ, то чи знайдеться тоді охочий завдати собі роботу перечитати її?

Ці перейняті сумнівами роздуми, які обсіли мене при розборі карлючок, що йшли після «акциденції», змусили мене урвати переписування й серйозніше поміркувати над тим, як же мені краще вчинити.

— Цілком ясно,— говорив я собі, гортаючи рукопис,— цілком ясно, що такий град барвистих слів і риторичних фігур не триватиме аж до кінця цього твору. Як справдешній сечентист [10] Див. попередній коментар. , автор наприпочатку хотів похизуватися своєю вченістю, та далі, в ході розповіді (часом почерез довгі уривки), стиль поволі робиться природнішим і рівнішим. Тільки ж який він посередній! Який незграбний! Який кострубатий! Ломбардських ідіом — безліч, фрази повживано зовсім недоречно, граматика довільна, періоди невпорядковані. Далі де-не-де розсипано вишукані іспанізми і, що набагато гірше,— в жахливих і зворушливих місцях, щоб при будь-якій нагоді викликати подив у читача або спонукати його до роздумів, одно слово, всюди, де потрібна певна кількість риторики, однак риторики скромної, тонкої, вишуканої, автор ніколи не минає нагоди напхати виклад думки отією своєю риторикою, до якої вдавався у вступі. Змішуючи з дивовижною вправністю зовсім протилежні поняття, він умудряється в одному й тому самому періоді, в однім і тім вислові бути грубим і манірним водночас. Ви тільки подивіться: яка високомовна декламація, рясно поцяткована граматичними помилками, повсюдно претензійна важкуватість, що надає особливого характеру творам даної доби в даній країні. Справді, це не той твір, який було б варто пропонувати увазі сучасних читачів: надто-бо вони прискіпливі, надто відзвичаїлися від таких от викрутасів. Добре ще, що слушна думка прийшла мені до голови на самому початку цієї злощасної праці,— отож я просто умиваю руки.