В. Домонтович - Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи]

Я думав про все пережите за останні дні, про соняшний хаос, в який я поринув, про Ларису, про Чайковського, що його романси співала Лариса. Я думав про ту дивну й страшну подвоєність життя й творчости Чайковського, про трагічне його кохання, про цей фантастичний роман його з пані фон-Мекк, що тягся десятиліття й що його насправді не було.

Я задихався. Я знемагав. Я пірнав в провалля. Я був знищений. Але все це було лише ілюзія. Реальністю був маленький прямокутник брунатного картону, квиток на потяг, що лежав в кишені жилетки. Він стверджував, що завтра я від'їду.

Пізніше вечеряли. Пили. Господар, Ларисин чоловік, скаржився весь час на хвору свою печінку, але це не заважало йому пити більше за всіх нас. Вечеря була багато і зі смаком сервована. Лариса, схиливши на бік голову, сказала:

— На жаль, Ростиславе Михайловичу, я й сьогодні не спекла пиріжків!

— Що робити? — розвів я руками.

Вийшовши на балькон, я цілував Ларису. Наступного дня я виїздив. Уже одцвітали дерева, вітер ніс по розпеченій бруківці проспекту біле квіття акації, що починало в'янути. В соняшному повітрі палала спека.

Весна кінчалась. В свої права вступало південне літо. Лариса проводжала мене на двірець. Ми ходили по пероні, тримаючись за руки, щільно притиснувшись один до одного. Я обіцяв приїхати влітку. Вона обіцяла концертувати восени в Харкові. Я тиснув хрумкі пальці.

Задзвонив дзвін. Я поцілував долоню Ларисиної руки. Зійшов до вагону, пройшов до свого купе, спустив віконну раму і, коли потяг почав рухатися, я перехилився через вікно і в останнє поцілував кінчики її пальців. Лариса йшла за вагоном. Крізь гул руху і гуркіт колес я почув:

— Визнайте, що все, що було, було лише випадок?

Я гукнув:

— Необхідність!

Не знаю, чи чула вона. Потяг прискорював ходу. Вона махала своєю легкою барвистою парасолькою.

Я спустився на м'яку канапу й стомлено закрив очі. В кружлянні вогневих плям передо мною пролинула біла, заллята соняшними променями «Варязька церква», чорні трикутники старих бабусь на східцях церковної паперти, сіра бруківка вулиці під схилом гори, рейки трамваю, вузька парусинова спідниця, високі закаблуки черевик, Лариса.

Провідник одсунув двері до купе й сказав:

— Громадяни, зачиніть вікна! Зараз міст!..

Я розплющив очі. З блакитної безодні знявся нестерпний білий блиск Дніпра.

Помічені та виправлені верстальником помилки набору:

Стор. 3: Здається, в один момент застаріли народницькі побутові епопеї та солодкаві історичні романи, а разом із ними (сентиметальна =>) сентиментальна поетичність, орнаментальність, моралізаторський пафос та всі інші романтичні спадки української прози дев'ятнадцятого віку.

Стор. 174: Вона розірвала пуповину, що зв'язувала її з материнським лоном (місяця =>) місця.

Стор. 244: Керований ним, я пройшов по всіх дев'ятьох (копах =>) колах горілчаного пекла і, одночасно з тим, по всіх дев'ятьох колах теоретичного раю…

Стор. 250: …похмурі апокаліптичні привиди: місто-гора на океані всесвіту, світова блудниця, нечестивий, засуджений (за =>) на загибель Вавилон.

Стор. 257: Я підводжусь з (місіця =>) місця.

Стор. 259: …ось є певна категорія колоцерковних людей, цех, орден, і вони (тоді =>) тобі кажуть: «Будь милостивий!»

Стор. 343: Тоді приходить павза, і на столі з'являється (шатула =>) шкатула червоного дерева.

Стор. 362: Історики складають грубі томи, присвячені історії українського (народ =>) народу.

Стор. 378: …вузька перетята талія, широка спідниця, глибокий прямокутно (вирізакий =>) вирізаний корсаж…

Стор. 379: Господар, Ларисин (чоповік =>) чоловік, скаржився весь час на хвору свою печінку…

Говорячи це, Комаха цитує Платона. Примітка автора .