В. Домонтович - Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи]

— Деталі, це добре! Це я згоден!

— Припустімо, цими днями вас призначать завідувачем філіялу. Не виключене це?

Ґуля щасливо сміється. Це його мрія. Він сподівається. Він хотів би, щоб це сталося.

— Ну, то добре! Ось вас призначили на цю посаду, першою вашою справою буде одкрити царські врата, щоб одвідувачі могли проходити до олтаря й розглядати Линникові мозаїки. Так?

Ґуля погоджується:

— Так!

— Але за канонічними приписами, як це вам добре відомо, мирській особі не годиться ні одкривати царські врата, ні проходити через них. Та, не зважаючи на це, ви одчиняєте олтарну запону й церковні врата, ви йдете через врата, дарма що це правдиве блюзнірство.

У Ґулі пересихає в горлі, він спазматично ковтає слину, і каже: ^

— Так, — покірливо згоджується він, — це блюзнірство!

— Чи вистарчить у вас рішучости, відповідно до церковних правил, написати оголошення й вивісити його перед входом до вівтаря: «Жінкам та особам неправославного віроісповідання вхід до вівтаря заборонений»?..

— Ростиславе Михайловичу! — благає він, — Ростиславе Михайловичу, навіщо це ви?

Але я невблаганний. Я кладу руку на плече Ґулі, дивлюсь йому в вічі.

— Будьмо чесними, принаймні з собою. Договорімо до кінця те, що треба договорити. Відмовмося від нашої інтеліґентської звички завжди спинятися на півдорозі і ніколи не доходити до краю. Ми звикли ходити всіма шляхами, бо кожен інший шлях нам здається таким же добрим, як і той, яким ми йшли перед цим. Майте мужність визнати, що немає половинних істин. Істина одна і суцільна.

Ґуля сконфужено сміється. Він намагається сміхом прикрити свою розгубленість:

— Чого ви хочете од мене?

— Я! Од вас? Нічого, мій друже! Цілком нічого! Нічого, окрім ясности. Нічого окрім того, щоб ви визнали, що митар з Комунгоспу, закриваючи церкву й вкочуючи до неї діжки з гасом, олією й оселедцями, був би далеко послідовніший, ніж ми з вами, ніж кожен з нас, ніж ви, що, зробивши з Церкви Музей, кажете: Слава Тобі Господи, що я не такий, як оцей митар!

Ґуля робить спробу оборонятись.

— Алеж, Ростиславе Михайловичу, ви забуваєте про мистецьку вагу Варязької церкви, про естетичну вартість Линникових мозаїк. Ми ж врятовуємо їх од загибелі, ми ж зберігаємо їх для майбутніх поколінь. Це ж наш обов'язок. Я не розумію вас, Ростиславе Михайловичу, як ви можете це казати. Ви жартуєте?

— Жадні жарти, шановний Іване Васильовичу, жадні жарти! Немає естетичних вартостей самих по собі. Линник будував церкву, а не експозиційні залі для виставки. Ізольоване естетичне ставлення до релігійних справ — це блюзнірське заперечення їх метафізичної суті!

Я залишив Ґулю перед готелем цілком розгубленим. Він безпомічно мурмотів:

— Як же це так? Це неможливо! Це жарти! Навіщо так? Я ж уповноважений Комітету охорони пам'яток. Це мій обов'язок.

Він метушився й підстрибував. Я не слухав його. Я потиснув йому руку й увійшов до півтемного вестибюлю.

Я йшов повз шерег пальм в діжках, відображений в настінних люстрах, і почував, що з кожним кроком мене дедалі охоплює все більша й більша лють. Я сердився на себе: навіщо я почав цю розмову з Ґулею? Для чого абож для кого потрібна була ця розмова? Навіщо я збентежив спокій людини, певної себе, сповненої поваги до себе й інших? Я стурбував його сумління, і не знати, для чого я зробив це: з примхи? ідіоте!.. Для чого треба було мені втручатись у справи, які й найменше не обходили мене?! В мені постає почуття полинної прикрости!

Я беру від портьє ключі на великому дротяному колі, купу листів і записок, не дивлячись засуваю їх до кишені й широкими східцями, вкритими м'яким килимом, підіймаюсь вгору.

Я одчинив двері, засвітив електрику й побачив відразу на столі букет квітів. Обризкані водою троянди були гордовито-пишні й свіжі. Їх квітуча врода схвилювала мене. Миле дівча! Сьогодні перший вечір з дня нашої зустрічі, який ми провели не разом. Чи не краще було б відмовитися од обіду у Витвицьких і пробути вечір з Ларисою?

Я з вдячностю схиляю свої уста до пелюстків троянд. Яка пишність цвіту! Яка велич буяння! Яка розкіш барв! Мене сповнює почуття надмірности, і разом з ним приходить, як і завжди, відчуття болю.

Розв'язую краватку, сідаю на стільця, скидаю черевики, одягаю пантофлі. Помитись і спати! Я вже берусь за рушник, я вже передчуваю холодне лоскотання струмків, що тектимуть по тілу.

День скінчено. Спокій огортає мене. Прийде приязний сон і принесе блаженство забуття. З радісною сподіванкою я поглядаю на свіжу білизну приготованого до сну ліжка.