В. Домонтович - Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи]

— Вас цікавить, що таке знищення? Ми всі сповнені страху перед катастрофою. Ми говоримо про зрушення й кризи.

Він робить коротку павзу, підносить вгору свій келішок і дивиться на густу прозору рідину, що рубіном прояснює в світлі електричної лямпочки. Він оглядає нас і каже.

— Але я бачу, що ви вагаєтеся. Ви не знаєте, чому віддати перевагу, ненависті або милосердю. Ненависть вас стомила, і ви волієте шукати порятунку для себе в милосерді. Я поділяю ваші почуття, але я не певен, чи хочете ви милосердя лише для себе чи також і для всіх інших? Чи ваше милосердя живе, чи воно постало виключно з свідомости вашої слабкодухости?

Він говорить лагідно, але в його словах відчувається докір нам всім.

— Ненависть, — каже він, — є концепція історичного чину, але милосердя може так само бути нею.

Він прислухається до нашого мовчання.

— Мені здається, що ви сповнені сумніву. Ви не певні, чи не є милосердя зрадою?

Він ставить недопитий келішок з слив'янкою поруч себе на стіл і підводиться.

Він надто високий для цієї низької кімнати. Він підходить до книжкової шафи і здіймає з верхньої полиці книжку, вкладену в картонну скриньку й оправлену в шовкові палітурки.

— Це «Fata morgana» Коцюбинського! — урочисто Зголошує Арсен Петрович, показуючи нам цю книгу 3 автографом і дружнім присвятним написом на титулбляті, як людям з амбону в церкві показують Євангелію.

— Ви, певно, пам'ятаєте це місце, — каже господар, вертаючи на своє місце й сідаючи в рипсове сіророжеве крісло, — як Хома Ґудзь та Андрій прийшли до панської ґуральні, що її збираються будувати. Якщо ви дозволите, я зачитаю цей невеличкий уривок.

Він читав спокійним голосом, не кваплячись:

— «Андрій бачив уже валку саней з колодами, брусами, повні лубки червоної цегли. Андрій бігав од саней до саней, обмацував дерево, стукав по цеглі… Але на Андрія шипіли з Хоминих очей зелені гадючки. „Чого зрадів? Хліба схотів? А горба не заробиш? Гляди! Кому черево наросте, а тобі жили тягтиме; пропади воно прахом… бодай би взялося вогнем та розвіялось попелом разом з людською кривдою!“ „Чекайте ж бо, Хомо!“ Але Ґудзя годі було спинити. Він гнав, наче з горба. „От узяв би, р-раз, розвалив би к бісовій мамі, зрівняв би з землею, щоб і пам'ять пропала на віки вічні!“»

Арсен Петрович повторює:

— Розвалив би… з землею зрівняв би…

Він хоче говорити далі, але господиня одчиняє двері до їдальні й уриває йому мову. Вклоняючись, вона запрохує нас перейти до сусідньої кімнати, де на столі парує самовар і виблискує скло склянок.

Сяє біла, як сніг, скатерть. Монументальна величність господині, що сидить коло самовару й розливає по склянках золотобарвний чай, підкреслює ідилічну замкненість цього ізольованого світу. Співає пара. Блищить нікель цукерниці. Рожевіє пухкість щік і ліктів.

Арсен Петрович продовжує свою мову:

— Так само діди Ґудзеві палили в 17 столітті бернардинські кляштори й шляхетські замки рівняли з землею. Так Ґудзенки року 17-ого палили економії, розбирали кам'яниці, нищили міста, потяги пускали під укіс, тягли рейки з колій в багна, то усе — кам'яниці, економії, міста, мости, залізниці з землею зрівняти, щоб була земля тільки і на землі хата і щоб нічого не було, окрім землі, яку орати можна і на ораній землі сіяти…

Арсен Петрович перевів дух. Тут тільки я помічаю, який у нього стомлений вигляд, яка утома лежить в його очах і як тремтить склянка в його руці. Зовсім так, як вранці в Музеї в його руці тремтіла люпа.

— На початку революції я багато їздив по селах, збираючи те, що подекуди ще заціліло. Пригадую, десь на весні я приїхав до одного села, сподіваючись врятувати кілька полотен Боровиківського й Левицького з маєтку Лихачових. З великими труднощами, з небезпекою для власного життя я дістався до села. Уявіть мій одчай, коли я довідався, що від економії, маєтка, мистецьких збірок, старовинних мебльових ґарнітурів не лишилося нічого.

Він одсунув склянку вбік і стискує рукою бороду.

— Була ніч. Я лежав на лаві і чув тифозне маячення хворих господарів. В цілому селі не було хати, де не було б тифозних. Десь на вулиці стріляли. Хтось біг в нічній пітьмі городами й несамовито гукав: «Рятуйте!» Гавкали збентежені пси. На темному обрії палало багрове полум'я. Щось горіло. У мене боліла голова. Я почував себе виснаженим. Я стомився од безплідних блукань, од дороги, од вражень руїни. Я був пригнічений. Я не був певен, чи не починався в мене тиф…

Він простягає руку, бере вазочку з варенням і підносить її вгору, немов чашу. Є щось літургійне в цьому його жесті.