Леся Українка: В катакомбах

Ні, не покаюсь. Ти, старий, даремне мене геєною лякаєш. Маю геєну ту щодня і щогодини, навколо себе чую плач і скрегіт, щодня мені робак той точить серце.

То ж він мене привів сюди до вас шукати правди, волі і надії.

А що я в вас найшов? Слова облудні і марну мрію про небесне царство та про Царя єдиного в трьох лицях, що над панами нашими панує, а їм дає над нами панувати від першого до другого пришестя, а може, й далі. Може ж, і по смерті у тім небеснім вашім Царстві Божім довіку буде так, як тут до часу, — безплотні душі ваші будуть вічно терпіти і «боротися в покорі». Сей рабський дух (на старого раба) і там служити буде не тільки зо страху, а й по сумлінню душі патриціанській можновладній, сей (на крамаря) буде важити добро і зло і чистоту по часточках вділяти, сей (на диякона) раз на тиждень буде роздавати духовну страву отакій голоті, як хоч би й я, а ми вже, злидарі, стоятимем тихенько та покірно, немов старці перед багатим паном, ждучи, який нам знак подасть єпископ, чи він хоч слово мовити дозволить, а може, нам звелить співати гімни єдиному цареві всіх царів і панові усіх рабів небесних.

Ні, далебі, не знаю, чи не краще було б мені в самій геєні вічній, ніж у такому рабстві безнадійнім, з якого й смерть вже визволить не може.

Єпископ(що вже скілька раз намагався перервати ту мову і стукав патерицею об землю, гнівним і грізним голосом покривав слова неофіта-раба)

Геть відійди від мене, сине тьми!

Лиши сей збір! Чого сюди прийшов бентежити святу громаду нашу?

Нащадку злий єхидни, скрийся в нору, з якої виліз на погибель душам!

Неофіт-раб

Ні, ти мене не смієш проганяти, бо я сюди прийшов по твому слову, повіривши обітниці лукавій, немовби тут знайду любов і спокій, і вічнеє життя. А ви забрали останній спокій і любов останню, навіки отруїли, і тепер душа моя вмирає. Я не знав, що значить гріх, я тільки знав нещастя, а ви мене навчили, що то гріх і нечесть перед Богом. Я був певний, що смертю покінчаються всі муки, а ви мені відкрили ціле пекло в просторі вічності за гріх найменший.

Так мусите ж ви дати оборону від безлічі гріхів отих пекельних.

Учили ви мене любити ближніх, так научіть мене їх боронити, а не дивитись, опустивши руки, як в рабстві тяжкім браття погибають.

Все ваше милосердя, наче латка на ветоші злиденного життя, і тільки гірше злидні виявляє.

Чи молоко чужої жінки дасть моїй дитині ніжність материнську?

Чи верне чиста одіж чистоту моїй щодня плямованій дружині?

Чи я забуду серед ваших зборів мою сумну, зганьбовану оселю?

Не хліба хочу я, не слова прагну, — любові чистої без плям бажаю, без заздрощів, без сумнівів нечистих, до ясної надії пориваюсь, що я хоч здалека побачу волю, що хоч мій син, онук, найдальший правнук такого часу діжде, як і слово, ганебне слово «раб», із світу зникне; жадаю віри в ту святую силу, що розум просвітить у найтемніших і всіх людей збере в громаду вільну без пастиря-дозорця і без пана, а не в отару з пастухом свавільним та з лютими собаками, тремтячу від голосу вовків, левів, шакалів, гієн, лисиць і всякого хижацтва.

Не я один духовну спрагу маю, не я один так серцем голодую, багато нас таких. Мені казав один товариш-раб, що десь над Тибром, як перейти отруєну Маремму, є табор потайний рабів-повстанців.

Утомлені своїм довічним рабством, вони гадають розірвати пута і скинути ярмо з своєї шиї.

Патрицій

Ти думаєш, вони надовго скинуть?

Неофіт-раб

Хоч би на мить, і то вже варто труду!

Я сподівався на довічну волю в громаді вашій, але ви й на мить «солодкого ярма» не здатні скинуть.

Так чи не краще залишити мрії про вічне і піти на часове, замість агап на оргію криваву?

Патрицій

Скажи — на хрест і на ганебну страту.

Неофіт-раб

Ей, християнине, з якого часу у вас ганебною зоветься страта?

Невже се ви жахаєте хрестом?

Адже Месія ваш не посоромивсь укупі з розбишаками конати на тім хресті.

Єпископ

Він освятив хреста, а не розбійники. Він врятував їх, а не вони його.

Неофіт-раб

Овва! Невже?

А може б, він не царював на небі, не панував над душами людськими, якби не проливалась тая кров розбійників, повстанців, непокірних на пострах всім рабам і «простим духом», бо, може, «терпеливість і покора» давно б полинули з землі на безвість, якби мара прибитих на хрестах кривавих розбишак нас не лякала погрозою даремного сконання.

Молодий християнин