Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Коні уважно розглядала Кліфорда. Вона помічала в ньому особливу різку неприязнь до кожного, хто належить до нижчих класів і намагається піднятися вгору, й знала, що це властивість його породи.

— А ти не думаєш, що в ньому є щось особливе? — запитала вона.

— Відверто, ні! Я нічого такого не помітив.

Він подивився на неї допитливо, вимушено, напівпідозріливо. Й вона відчула, що він не признається, він і собі не признається — от у чому справа. Його дратувало будь-яке припущення, що існують виняткові особистості. Людям належалося бути приблизно на його рівні або нижче.

Знову Коні відчула примітивність, убогість чоловіків свого покоління. Вони такі убогі, так бояться життя!

Коли Коні піднялася до спальні, вона зробила те, чого давно вже не робила — скинула весь одяг і подивилася на себе голу у великому дзеркалі. Вона не знала, цілком очевидно, чого шукає або на що дивиться, однак повернула лампу, щоб світло повністю падало на неї.

І вона подумала те ж саме, про що часто думала… Яка ніжна, легко ранима, зворушлива річ — це голе людське тіло, немовби трохи недовершене, незакінчене!

Раніше вважалося, що в неї досить добра фігура, але тепер вона вийшла з моди — дещо надмірно жіноча, зовсім не як у підлітка. Вона була не дуже високого зросту, трохи приземкувата на шотландський кшталт, та в ній була легка, плавна і, мабуть, прекрасна ґрація, її шкіра мала дещо смаглявий відтінок, тіло було спокійне, йому пасувала плавна розкішна округлість, та чогось бракувало.

Замість того, щоб достигнути, тверді вигини її тіла навпаки ставали пласкими і якимись кострубатими. Так ніби йому бракувало сонця й тепла; воно було трохи сіруватим і хирлявим.

Позбавлене справжньої жіночості, воно не досягло хлоп'ячості, легкості, прозорості, а натомість стало тьмяним.

Досить великі груди мали грушеподібну форму. Та вони здавалися трохи нестиглими, кислуватими, ніби не на своєму місці. І її живіт втратив свіже округле сяйво часів молодості, часів того німецького хлопця, який справді фізично любив її. Тоді, юний і жадаючий, цей живіт мав свій справжній вигляд. Тепер він ставав в'ялим і хоч плоскішим, тоншим, та це була в'яла тонкість. І стегна, колись такі пружні й сяйливі в своїй жіночій округлості, якимось чином так само ставали пласкими, в'ялими, незначними.

Її тіло робилося неістотним, робилося чимсь сірим і тьмяним — непотрібною субстанцією. Від цього вона почувалася безмежно пригніченою й безнадійною. На що залишалося надіятися? Вона була стара, стара в двадцять сім років, без жодного блиску й світла плоті. Стара через нехтування й зречення, так, зречення. У модних жінок завдяки належному догляду тіла яскріють, мов тонка порцеляна. Порцеляна всередині порожня, але хай би вона принаймні яскріла. Розумове життя! Раптом у ній піднялася до нього люта ненависть — до цього ошуканства!

Вона подивилася в інше дзеркало, в якому відображалися її спина, талія, стегна. Вона тоншала, але їй це не пасувало. Зі спини зморшка її талії, коли вона зігнулася, щоб зазирнути в дзеркало, була немов якась стомлена, а раніше вона мала такий радісний вигляд. І довгасті схили її стегон і сідниць втратили свій блиск і багатство. Все минулося! Тільки німецький хлопець любив усе це, та він загину вже десять років тому, майже десять. Як летить час! Він загинув усього десять років тому, а їй тільки двадцять сім років. Той здоровило з його свіжою незграбною чуттєвістю, яку вона тоді так зневажала!

Де знайти її тепер? Чоловіки її втратили. Дві секунди патетичних спазмів, як у Майкаліса, але жодної здорової людської чуттєвості, що зігріває кров і освіжає ціле єство.

Вона й тепер вважала найкрасивішою частиною свого тіла довгий вигин стегон від западини на спині і сонний, округлий спокій сідниць. Як кажуть араби, немов піщані дюни, м'яка довга лінія схилу. Тут у надії ще жевріло життя. Але й тут так само вона схудла і здавалася нестиглою, в'язкою.

Але передня частина тіла вселяла просто відчай. Тут уже з'явилася в'ялість, така в'яла худоба майже побляклого тіла, яке постарілося ще до того, як пожило по-справжньому. Вона подумала про дитину, яку вона якось повинна народити. Чи вистачить у неї сили?

Вона надягла нічну сорочку, лягла в ліжко й гірко заплакала. І з цієї гіркоти спалахнуло холодне обурення проти Кліфорда, проти його писанини і його розмов, проти всіх чоловіків його породи, які позбавили жінку навіть її власного тіла.