Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Шок видіння пройшовся по її утробі, Коні збагнула — він лежав у неї всередині. Та її розум схилявся до насміху. Чоловік миється на задньому дворі! Мабуть, смердючим жовтим милом! Вона навіть роздратувалася — чому так збуджуватися від цих вульґарних приватних сцен?

Отож вона пішла геть, але скоро сіла на пеньок. Вона надто зніяковіла, щоб думати. Та попри ніяковість, вона твердо вирішила передати цьому чоловікові розпорядження. Ніщо їй не завадить. Вона дасть йому час вдягнутися, але не дасть можливості зникнути. Він, очевидно, збирався кудись іти.

Повільно, прислухаючись, вона побрела назад. Коли підійшла ближче, хата виглядала такою ж. Загавкав собака, й вона постукала в двері, серце калатало попри її волю.

Вона почула легкі кроки, що спускалися вниз по сходах. Він швидко відчинив двері, налякавши її. Він і сам почувся незручно, але негайно усмішка з'явилася на його обличчі.

— Леді Чатерлей! — сказав він. — Заходьте!

Його манера видалася такою надзвичайно легкою й приємною, що вона переступила через поріг у доволі понуру маленьку кімнатку.

— Я просто зайшла передати розпорядження від сера Кліфорда, — промовила вона своїм м'яким голосом, дещо задихавшись.

Чоловік дивився на неї голубими, всевидющими очима, й це примусило її відвернутися. Вона здалася йому миловидою, навіть красивою у своїй сором'язливості, і він одразу оволодів ситуацією.

— Присядьте, якщо ваша ласка! — запропонував він, припускаючи, що вона відмовиться. Двері залишалися відкритими.

— Ні, дякую. Сер Кліфорд цікавиться, чи ви… — і вона переказала розпорядження й несвідомо знову подивилася йому в очі. І тепер цій жінці його очі здалися теплими й добрими. Чудово теплими, добрими і невимушеними.

— Дуже добре, ваша світлість. Я негайно все виконаю.

Приймаючи наказовій весь змінився, немовби покрився жорсткістю й відсутністю. Коні вагалася, їй належалося йти. Та вона оглядала чисту, акуратну, досить понуру вітальню з якимось збентеженням.

— Ви живете тут зовсім один? — запитала вона.

— Зовсім один, ваша світлість.

— А ваша мати…

— Вона живе в своєму власному домі, в селі.

— З дитиною? — запитала Коні.

— З дитиною!

І його просте, досить втомлене обличчя набрало неясного глумливого виразу. Це лице весь час змінювалося, збивало з пуття.

— Ні, — сказав він, побачивши, що Коні розгубилася, — моя мати приходить прибирати сюди по суботах. Все інше я роблю сам.

Знову Коні глянула на нього. Знову його очі усміхалися, трохи глузливі, хоча теплі, голубі й навіть добрі. Вона задивилася на нього. Він був у штанях, фланелевій сорочці, в сірій краватці, волосся м'яке й вологе, обличчя — досить бліде й змарніле. Коли його очі не сміялися, здавалося, наче вони багато вистраждали, хоча й тоді зберігали тепло. Та його обличчя затопила блідість відчуження, він уже її наче й не бачив.

Їй хотілося сказати йому так багато, але вона не сказала нічого. Тільки знову підвела на нього погляд і зауважила:

— Сподіваюся, я вам не завадила?

Його очі звузилися від легкої глузливої посмішки.

— Я тільки розчешуся, якщо ви не проти. Пробачте, що я не в плащі, але я не мав уявлення, хто стукає в двері. Ніхто сюди не стукає, а несподівані звуки лякають.

Він пішов попереду стежкою через садок, щоб відчинити хвірточку. І знову вона зауважила, що в сорочці, без незграбного вельветового плаща, він стрункий, тонкий і трохи сутулуватий. Обминаючи його, помітила щось молоде в його русявому волоссі й швидкому погляді. Йому, мабуть, років тридцять сім чи тридцять вісім.

Вона попрямувала до лісу, знаючи, що він дивиться їй услід, він так засмутив її попри її бажання.

А він, зайшовши в дім, думав: «Вона гарна, вона справжня! Вона гарніша, ніж сама здогадується».

Вона дуже багато розмірковувала про нього. Він так не скидався на наглядача за дичиною, взагалі на робочу людину, хоч і мав щось спільного із місцевими. Та водночас стільки відмінного від них.

— Лісник Мелорз — дуже дивна особа, — сказала вона Кліфорду, — його можна прийняти майже за джентльмена.

— Джентльмена? — запитав Кліфорд. — Не помічав.

— А хіба в ньому немає чогось особливого? — наполягала Коні.

— Думаю, він цілком пристойний чоловік, та я про нього знаю дуже мало. Він вернувся з армії лише минулого року, менше ніж рік тому. Здається, з Індії. Він там, мабуть, навчився всяких штучок, мабуть, прислужував якомусь офіцерові і скористався нагодою. Таке часом трапляється. Та доброго в цьому мало, адже таким людям, повернувшись додому, доводиться знову вертатися вниз, на місце.