Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Просто біда, і з цим варто примиритися. Щира правда — чоловіки втратили для жінки справжні чари: найкраще, що тобі залишається, — обдурити себе й повірити в протилежне, так як вона обдурила себе з Майкалісом. Тим часом ти просто живеш, і на це нема ради. Вона прекрасно розуміла, чому люди влаштовують вечірки з коктейлями, слухають джаз і танцюють чарлстон до знемоги. В той чи інший спосіб ти мусиш побороти її, свою молодість, інакше вона розчавить тебе. Але що за страхіття ця молодість! Ти почуваєшся старою, як Мафусаїл, однак кров грає в тобі й не дає спокою. Злиденне життя! І жодної перспективи! Вона майже шкодувала, що не поїхала з Майком і не перетворила своє життя на одну довгу вечірку з коктейлями чи джазовий вечір. В кожному разі це краще, ніж просто закопатися в могилу.

В один з таких поганих днів вона сама прогулювалася лісом, міркувала, нікуди не прямуючи, навіть не помічаючи, де вона. Постріл рушниці неподалік вразив і розлютив її.

Вона пішла далі, почула голоси й відсахнулася. Люди! Вона не хотіла людей. Та її чутливе вухо вловило інший звук, і вона стрепенулася — плакала дитина. Вона прислухалася — хтось лаяв дитину. Вона кинулася вперед, петляючи вологою доріжкою, гнана своїм глухим обуренням. Ладна поскандалити.

Повернувши за вигин, помітила по той бік проїзду дві постаті — лісника й маленької дівчинки в червоному плащику й кротячій шапочці, та стояла й плакала.

— Ну, заткни пельку, ти — сучка мерзенна! — Почувся розлючений чоловічий голос, а дитина схлипувала голосніше.

Констанс підійшла ближче, її очі палали. Чоловік повернувся, глянув на неї, холодно вклонився, блідий від люті.

— В чому справа? Чому вона плаче? — владно спитала Констанс, хоч і трохи задихавшись.

Ледь помітна посмішка, скоріш насмішка, забігла на його обличчя.

— Що-о, спе-етайте єї саму, — він відповів холодно, з тягучою місцевою вимовою.

Коні почувалася так, наче її вдарили в обличчя. Вона змінилася в лиці. Тоді зібрала всю свою зневагу й глянула на нього, її темні голубі очі тьмяно палахкотіли.

— Я запитала вас , — задихано сказала вона. Він злегка, якось по-чудному, вклонився, піднявши капелюха.

— Так, ваша світлість, — сказав він, знову місцевою вимовою: — Але я не можу сказати. — І обернувся в солдата, незворушного, тільки блідого від роздратування.

Коні повернулася до дівчинки, рум'яної, чорнявої, років дев'яти чи десяти.

— Що трапилося, дорогенька? Скажи мені, чого ти плачеш, — запитала вона з належною в таких випадках ласкавістю. Ще сильніші схлипи, цілком свідомі. Ще більше ласки з боку Коні. — Ну, ну, не плач! Скажи мені, що тобі зробили!.. — в її голосі надзвичайна ніжність. Водночас вона обмацала свого плетеного жакета і на щастя знайшла шестипенсову монету.

— Ну, не плач, годі! — сказала вона, зігнувшись перед дівчинкою. — Дивись, що я для тебе маю!

Схлипи, шморгання носом, кулак, віднятий від зареваного обличчя, гостре чорне око на мить застигло на шестипенсовій монеті. Знову схлипи, але спокійніші.

— Ну, скажи, скажи мені, в чому справа! — запитала Коні й поклала монету в дитячу пухкеньку долоню, яка зразу замкнулася.

— Це… це… Киця!

Приступ наче вже вщухав.

— Що за киця, дорогенька?

Після мовчанки, стискаючи шестипенсову монету, кулак сором'язливо показав у гущавину ожини.

— Там!

Коні подивилася і там цілком певно побачила — велика чорна кішка, ледь скривавлена, похмуро розтяглася на землі.

— О! — вигукнула вона з відразою.

— Браконьєр, ваша світлість, — глузливо сказав чоловік.

Коні люто глянула на нього.

— Не дивно, що дитина розплакалася, — сказала вона, — якщо ви при ній вистрілили. Не дивно, що вона розплакалася!

Він глянув Коні в очі швидко, зневажливо, не приховуючи своїх почуттів. І знову Коні спалахнула, вона відчула, що дратується, що цей чоловік її не поважає.

— Як тебе звуть? — грайливо звернулася вона до дитини. — Скажи мені своє ім'я?

Пирхання, тоді дуже манірне цвірінькання:

— Коні Мелорз!

— Коні Мелорз! Що ж, чудове ім'я! І ти йшла з татком, а він застрелив кицю? Але то була погана киця!

Дівчинка подивилася на неї мужнім, допитливим поглядом темних очей, зміряла з ніг до голови її та її співчуття.

— Я хотіла залишитися з бабусею, — сказала дівчинка.

— Правда? А де твоя бабуся?

Дівчинка підняла руку й показала на дорогу.

— В хаті.

— В хаті! І ти хочеш піти назад до неї?

Раптова конвульсивна дрож уже вщухлих ридань.