Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

— Всіляке щастя, чорт візьми, всіляке! Одяг, коштовності вищого класу, будь-який нічний клуб на будь-який смак, знайомство з ким захочеш, життя в ногу з часом… подорожі і право бути особистістю, хоч би де ти опинилася… Чорт забирай, усіляке щастя.

Він говорив майже з переможним запалом, Коні дивилася на нього, немов зачарована, а насправді не відчувала зовсім нічого. Від запропонованих їй блискучих можливостей не здригнулася навіть найтонша поверхня її мозку. Не відгукнулося навіть найбільш зовнішнє її «я», котре трепетало б у будь-який інший раз. Усе це не справило на неї жодного враження, вона не могла «зомліти». А просто сиділа й дивилася, зачарована, не відчуваючи нічого, тільки десь близько відчувала надзвичайно неприємний запах продажної богині.

Майк сидів як на голках, витягнувшись уперед у своєму кріслі, й дивився на неї майже істеричним поглядом, і хто знає, що хвилювало його більше марнославство від того, що вона скаже «так», чи панічний страх, що вона може сказати «так»?

— Мені треба подумати, — сказала вона. — Зараз я не можу вирішити. Тобі, мабуть, здається, що Кліфорд не грає ролі, але він грає. Коли думаєш, який він покалічений…

— О, чорт з ним усім! Якщо чоловік торгує своїм каліцтвом, тоді я теж можу сказати, який я самотній, яким самотнім був завжди, і розпускати нюні в такому ж дусі. Хай усе горить, якщо чоловік має тільки самі каліцтва, щоб виправдати себе…

Він відвернувся, люто соваючи руками в кишенях. Того вечора він сказав їй:

— Ти прийдеш до мене вночі, правда? Чорт його знає, де твоя кімната.

— Добре! — сказала вона.

Тієї ночі він був особливо бурхливим коханцем із своєю дивною голизною маленького кволого хлопчика. Коні не змогла досягти свого спазму насолоди, коли він уже дійшов до свого. І своїм голим ніжним тілом маленького хлопчика він збудив у ній якесь палке жадання; після того, як він закінчив, їй довелося іти далі в дикому збудженні й конвульсії, а він героїчно тримався в ній, з усією волею й самовіддачею, доки вона не дійшла до свого власного кінця, супроводжуючи його чудними короткими схлипами.

Коли він нарешті відокремився від неї, то сказав різко, навіть глузливо:

— Ти не можеш закінчити одночасно з чоловіком, правда? Ти мусиш іти далі! Ти ламаєш цю комедію!

Ця коротка промова в такий момент стала одним з потрясінь її життя. Адже тільки на таку пасивність він і був спроможним.

— Що ти маєш на увазі? — запитала вона.

— Ти знаєш, що я маю на увазі. Ти годинами продовжуєш, коли я закінчив… А я повинен, зціпивши зуби, чекати, доки ти викладешся.

Її вразила ця несподівана брутальність в ту хвилину, коли її переповнювала насолода, яка не піддавалася жодним словам, і навіть переповнювала любов до нього. Адже врешті, як і більшість сучасних чоловіків, він закінчував ще до того, як починав. І це штовхало жінку ставати активною.

— Але ж ти хотів, щоб я продовжувала, щоб я так само одержала насолоду? — сказала вона.

Він похмуро засміявся.

— «Я хотів»! — сказав він. — Ну й ну! Я хотів чекати, зціпивши зуби, поки ти за мене працюєш!

— Але ж ти хотів? — наполягала вона. Він ухилився від відповіді.

— Всі ви такі — кляті жінки, — сказав він. — Або заклякають, ніби там у них усе вмерло… або чекають, доки ти закінчиш, а потім починають ловити кайф, а ти жди. У мене ніколи не було жінки, з якою б ми закінчували одночасно.

Коні ніби й не почула цю нову чоловічу інформацію, її вразило його ставлення… його незбагненна брутальність. Вона ж почувалася такою невинною.

— Але ж ти хочеш, щоб і мені було приємно, правда? — повторила вона.

— О, звичайно! Дуже хочу! Але, чорт візьми, чекати, поки жінка закінчить, для чоловіка занадто…

Ця промова стала одним з фатальних ударів у житті Коні. Вона щось у ній убила. Коні не дуже-то й жадала Майкаліса, доки він сам не почав, вона його не хотіла. Здавалося, що вона ніколи по-справжньому не хотіла його. Але якщо вже так склалося, їй здавалося природним отримувати від цього насолоду. Вона навіть любила його за це… навіть цієї ночі вона любила його й хотіла вийти за нього заміж.

Інстинктивно він, мабуть, відчував це, і саме тому йому довелося розбити весь цей спектакль одним ударом, немов картковий будинок. Її ж власний сексуальний потяг до нього чи до будь-якого іншого чоловіка тієї ночі зазнав краху. Усе це настільки втратило значення для її життя, так ніби й ніколи не існувало.

І вона понуро проживала свої дні. Тепер не залишалося нічого, окрім цього пустого млина, який Кліфорд називав спільним життям, довгим існуванням двох людей, які звикли жити одне з одним у тому самому домі.