Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

— Мене це не обходить, — сказав він.

— Але тебе повинно обходити! Якщо мені вдасться, я намагатимуся, щоб дитина офіційно не була твоєю. Краще вона буде позашлюбна й моя, якщо вона не може бути Мелорзовою.

— Роби, як хочеш.

Він був незворушний.

— І ти не даси мені розлучення? — запитала вона. — Ти можеш використати Данкена, як привід! Немає потреби виносити на люди справжню причину. Данкен не заперечує.

— Я ніколи не дам тобі розлучення, — він сказав, наче забиваючи цвях.

— Але чому? Тому що я прошу?

— Тому що я йду за своїми схильностями і не маю бажання.

Все марно. Вона пішла нагору і розповіла Гілді.

— Краще поїдемо завтра, — сказала Гілда, — і дамо йому отямитися.

Отож Коні півночі пакувала свої особисті речі. Зранку, не попереджаючи Кліфорда, вона відправила свій багаж на станцію. Вона вирішила зустрітися з ним перед ланчем, тільки щоб попрощатися.

Але вона поговорила з місіс Болтон.

— Я хочу попрощатися з вами, місіс Болтон. Ви знаєте, чому, але я вірю, що не будете говорити про це.

— О, можете покластися на мене, ваша світлість, хоча для нас це сумний удар, справді. Та я надіюся, ви будете щасливі з іншим джентльменом.

— З іншим джентльменом! Це — містер Мелорз, і я люблю його. Сер Кліфорд знає. Але нікому нічого не кажіть. І якщо одного дня ви відчуєте, що сер Кліфорд згоден розлучитися зі мною, дайте мені знати, добре? Я хочу по-справжньому одружитися з чоловіком, якого кохаю.

— Впевнена, так і вийде, моя леді. О, ви можете покластися на мене. Я вірно служитиму серу Кліфордові і вірно служитиму вам, адже бачу, що кожен з вас по-своєму має рацію.

— Дякую! Послухайте! Я хочу вам подарувати оце… Можна?

Отож Коні ще раз покинула Реґбі і поїхала з Гілдою до Шотландії. Мелорз поїхав у село і найнявся працювати. Ідея полягала в тому, щоб він при можливості домігся свого розлучення, незалежно від того, доможеться Коні свого чи ні. Тому він шість місяців збирався працювати на фермі, щоб у майбутньому вони з Коні завели власну маленьку ферму, в яку він зможе вкладати свою енергію. Адже йому треба виконувати якусь роботу, навіть важку роботу, щоб заробляти на прожиття, незалежно від її капіталів.

Отож їм доведеться чекати до весни, коли народиться дитина, коли знову почнеться літо.

«Я влаштувався сюди завдяки протекції: мені допоміг мій знайомий по армії Річардс, інженер компанії. Ця ферма належить вугледобувній компанії Батлера і Смітема, тут вирощують сіно й овес для коней, які працюють на шахтах; це не приватна ферма. Та вони тримають корів і свиней і всяку всячину, і я заробляю як робітник тридцять шилінгів на тиждень. Ровлі, фермер, доручає мені найрізноманітніші справи, щоб до Великодня я навчився робити якнайбільше всякої роботи. Про Берту нічого не чути. Не маю уявлення, чому вона не з'явилася на суді, де вона або чим займається. Та якщо я сидітиму тихо до березня, думаю, що стану вільним. І не турбуйся про сера Кліфорда. Настане день, коли він захоче тебе позбутися. Якщо він дасть тобі спокій, це — доля.

Я знайшов помешкання в одному старому котеджі, дуже пристойному, в Енджін-роу. Господар — машиніст із Гай Парку, високий, бородатий, і саме святенництво. Жінка його схожа на пташку і любить все вельможне, весь час торочить про королівську Англію і за кожним словом вставляє «з вашої ласки»! Та під час війни вони втратили єдиного сина, і це утворило в них якусь порожнечу, є ще довготелеса, незграбна дівчина — дочка, що вчиться на шкільну вчительку, і я часом допомагаю їй з уроками, отож ми живемо майже по-сімейному. Але вони дуже порядні люди і ставляться до мене дуже добре. Гадаю, про мене дбають більше, ніж про тебе.

Мені до вподоби фермерська праця. Вона не надихає, але я й не потребую натхнення. Я звик до коней і до корів, хоча вони дуже жіночі, але мене заспокоюють. Коли я сиджу, притулившись головою до коров'ячого боку, і дою, то відчуваю велику втіху. У них є шість нічогеньких корів герфордської породи. Овес уже скосили, і мені подобалося жнивувати, попри зболені руки і постійний дощ. На людей я особливо не зважаю, та цілком зжився з ними. Багато речей можна просто ігнорувати.

Шахти працюють погано, це, як і Тевершел, вугільний район, тільки гарніший. Часом я сиджу у «Велінґтоні» і розмовляю з чоловіками. Вони багато бурчать, але не збираються нічого міняти. Як кажуть, у шахтарів з Нотс-Дербі серце золоте. Але руки у них, мабуть, з низькопробного металу, бо нікому вони не потрібні. Вони мені подобаються, та не дуже мене тішать, бракує духу старих бойових півнів. Вони багато говорять про націоналізм, націоналізацію королівської власності, націоналізацію всієї промисловості. Та не можна націоналізувати вугілля і залишити всі інші галузі промисловості по-старому. Говорять про нове застосування вугілля, чого домагається сер Кліфорд. Воно може виправдати себе в тому чи іншому місці, але, сумніваюся, щоб загалом дало користь. Хоч що роби, а мусиш його продавати. Люди дуже апатичні. Вони відчувають, що весь цей клятий світ приречений, і я так само в це вірю. І вони приречені разом з ним. Дехто з молодих базікає про те, щоб установити радянську владу, та в них мало переконливості. Ні в чому немає переконливості, тільки в тому, що все — безлад і прірва. Навіть за радянської влади треба продавати вугілля, а в цьому — проблема.