Чарлз Діккенс - Великі сподівання

Через три дні з'явився свідок з плавучої в'язниці, якого, дожидало обвинувачення, і нескладне слідство добігло кінця. Мегвіч мав постати перед судом на найближчій сесії, тобто через місяць.

Саме в цю тяжку пору мого життя Герберт одного вечора повернувся додому зовсім похнюплений і сказав:

- Мій любий Генделю, боюся, що невдовзі я муситиму розпрощатися з тобою.

Оскільки його компаньйон попередив мене про це, я здивувався менше, ніж Герберт сподівався.

- Якщо я відмовлюсь поїхати до Каїра, ми втратимо [441] чудові можливості, і мені дуже прикро, що доведеться покинути тебе, коли я тобі найбільше потрібен.

- Ти, Герберте, завжди будеш мені потрібен, бо я завжди тебе любитиму, але сьогодні ця потреба не більша, ніж будь-коли.

- Тобі буде так самотньо.

- У мене нема часу цим перейматися,- відказав я.- Ти знаєш, що я в нього весь час, скільки дозволяють, і я був би там цілі дні, якби змога. Та й коли я не з ним, мої думки залишаються там, при ньому.

Жахливе становище, в якому опинився Мегвіч, настільки вражало обох нас, що ми й не могли говорити про нього якось виразніше.

- Дорогий мій,- сказав Герберт,- лише з огляду на нашу розлуку, а вона вже близько, я дозволю собі поцікавитись, чи подумав же ти про своє майбутнє?

- Ні, я взагалі боюся думати про майбутнє.

- Але ж якесь майбутнє у тебе буде, дорогий Ген-делю,- і ти не можеш про це забувати. Коли я тобі друг, то поговорім хоч би й зараз про твої справи.

- Ну нехай,- погодився я.

- У нашій новій філії, Генделю, ми потребуватимем… Бачивши, що він з делікатності не наважується вимовити належне слово, я підказав йому:

- Клерка.

- Атож, клерка. І, як я гадаю, зовсім не виключено, що з часом він (як і один добре тобі знайомий клерк) може піднестися до ролі компаньйона. Так-от, Генделю… коротше, любий мій, приїхав би ти до мене, га?

Щось було напрочуд щире й зворушливе в його голосі, коли він після слів «Так-от, Генделю», які могли б бути вступом до поважної ділової розмови, раптом відкинув цей тон, простяг мені свою дружню руку й заговорив, як підліток.

- Ми з Кларою безліч разів це обговорювали,- мовив далі Герберт,- і моя дорога дівчинка ось навіть сьогодні зі слізьми на очах просила передати тобі, що якщо ти погодишся приїхати до нас, коли ми будемо разом, вона зробить усе можливе, щоб ти почувався в нашому домі якнайкраще, і що друг її чоловіка їй теж друг. Ми б так чудово влаштували все, Генделю!

Я щиро їй подякував, і Гербертові теж, але сказав, що поки що не можу дати певної відповіді на їхню таку великодушну пропозицію. По-перше, голова у мене так заклопотана, що я й неспроможен про це як слід [442] подумати. А по-друге… Атож. По-друге, в уяві у мене зароїлося дещо таке, про що піде мова десь при кінці моєї немудрої розповіді.

- Але якби, Герберте, без шкоди для ваших справ можна було це питання залишити відкритим на деякий час…

- На який завгодно час! - скрикнув Герберт.- На півроку, на рік!

- Ні, на так довго не треба,- заперечив я.- Вистачить на два-три місяці.

Герберт був у захопленні, коли ми закріпили цю домовленість взаємним потиском рук, і зауважив, що тепер йому стане духу сказати мені, коли він від'їжджає: очевидно вже на кінці цього тижня.

- А як же Клара? - спитав я.

- Моя дорога дівчинка не покине батька, поки він живий,- сказав Герберт.- Проте йому вже не довго лишилося. Місіс Вімпл довірчо повідомила мене, що це може статись першого-ліпшого дня.

- Нехай мені проститься,- озвався я,- але це найкраще, що він може зробити.

- Боюся, ти маєш рацію,- погодився Герберт.- І тоді я повернуся по мою дорогу дівчинку, і ми з нею тихенько обвінчаємось у найближчій церкві. Не забудь, любий Герберте, що моя ясочка не має ніяких іменитих предків, зроду не заглядала до родовідної книги перів і не уявляє собі, ким був її дідусь. Чим не щастя для сина моєї матері!

Цього самого тижня в суботу я розпрощався з Гер-бертом - сповненим найсвітліших надій, хоч і зажуреним розлукою зі мною,- коли він сідав на поштову карету, що відвозила його до порту. Я зайшов до сусідньої кав'ярні й надіслав звідти коротенького листа Кларі з повідомленням, що Герберт, від'їжджаючи, прохав запевнити її у своїй безмежній любові, після чого подався до своєї самотньої домівки, якщо можна було так сказати про ту мою оселю, бо ж у мене тепер взагалі ніде на білому світі не було рідної домівки.

На сходах я перестрів Вемміка, що спускався вниз, даремно настукавшись у мої двері. Я ще не бачився з ним віч-на-віч, відколи так трагічно скінчилася наша спроба втечі, і він приходив, щоб як суто приватна особа дещо пояснити мені у зв'язку з цією невдачею.