Моріс Метерлінк - Неминуча

Мовчання.

Дід. Що я чую ще Старша дочка. Не знаю, дідусю… То, може, мої сестри тремтять.

Дід. Я теж боюся, дітоньки.

Тут місячний промінь падає крізь шибу і розсипав кілька дивних плям по хаті. Північ б'є, і за останнім гуком здається декому, немов хтось підвівся дуже раптово.

Дід (здригнувся від якого особливого жаху). Хто се встав Дядько. Ніхто не вставав!

Батько. Я не вставав. [234]

Три дочки. Ні я! - Ні я! - Ні я!

Дід. Але хтось таки встав від стола.

Дядько. Світла!

Раптом чутно крик жаху праворуч, з дитячої хати; і сей крик чутно аж до кінця сцени з різними градаціями жаху.

Батько. Слухайте! Дитина!

Дядько. Воно ще ніколи не плакало!

Батько. Ходім подивімось!

Дядько. Світла, світла!

В сю хвилину чутно раптову біганину, приглушені кроки в хаті ліворуч. Потім мертва, тиша. Всі прислухаються з німим жахом, врешті одчиняються помалу двері з тієї хати, де хвора, і світло вривається до зали з дверей. На порозі з'являється сестра милосердя в чорних шатах, склоняється, хрестячись, даючи тим звістку, ще жінка вже вмерла. Вони розуміють се і по хвилі вагання та жаху йдуть мовчки в хату до померлої, тим часом дядько затримується на порозі і ввічливо відступає набік, щоб дати дорогу трьом дівчатам. Сліпий; зоставшись сам, встає і метушиться; хапаючись руками за стіл у темряві.

Дід. Куди, ви йдете Куди ви йдете Вони мене покинули самого!

Завіса.