Дафна дю Мор'є: Монте Веріта

Пізніше вони сказали мені, що не знайшли нічого. Жодного сліду, ні живих, ні мертвих. Безтямні від гніву і, я підозрюю, від страху, вони нарешті зуміли прорватися крізь ці заборонені стіни, яких боялися й уникали впродовж незліченних літ, — і були зустрінуті мовчанням. Обмануті, розгублені, перелякані, ошалілі від вигляду цих порожніх келій, цього голого двору, мешканці долини вдалися до примітивних засобів, що багато століть слугували багатьом селянам: вогню та руйнування.

Я думаю, що такою була їхня єдина відповідь на щось незбагненне. Потому, коли їхній гнів проминув, вони мусили збагнути, — те руйнування було марним. Тліючі почорнілі стіни, що постали перед їхніми очами на зоряному й морозному світанку, все-таки їх обдурили.

Звісно ж, розіслали пошукові партії. Найдосвідченіші їхні альпіністи, не боячись голої скелі на вершині гори, обнишпорили весь хребет, з півночі на південь, зі сходу на захід, усе даремно.

І це кінець історії. Нічого більше невідомо.

Двоє чоловіків із селища допомогли мені знести тіло Віктора в долину, і він був похований біля підніжжя Монте Веріта. Думаю, я заздрив йому, упокоєному там. Він зберіг свою мрію.

Що ж я? Давнє моє життя знову зголосило свої права на мене. Друга війна ще раз перемісила світ. Нині, наближаючись до сімдесятки, я зберіг небагато ілюзій, але часто думаю про Монте Веріта і мізкую, що могло бути розгадкою.

Маю три теорії, можливо, всі неправильні.

Перша і найфантастичніша: Віктор усе-таки мав рацію, тримаючись своєї віри, що мешканці Монте Веріта досягли якогось дивного стану безсмертя і це дало їм спромогу, — коли настала година потреби, — подібно до пророків давнини, зникнути в небесах. Давні греки вірили, що так могли чинити їхні боги, іудеї вірили, що на небо був забраний Ілля, християни — у вознесіння їхнього Засновника. Впродовж тривалої історії релігійних забобонів та вірувань постійно поверталося переконання: деякі особи досягли такого рівня святості й потуги, що здолали смерть. Така віра є сильною на Сході та в Африці; це лише нашим змудрілим західним очам видається неможливим зникнення відчутних на дотик предметів і людей з плоті та крові.

Релігійні вчителі не погоджуються між собою, намагаючись показати різницю між добром і злом: те, що для одних є чудом, для інших стає чорною магією. Добрих пророків каменували, чаклунів — теж. Богохульство певного століття стає святим словом наступного віку, сьогоднішня єресь — завтрашнім кредо.

Я не великий мислитель і ніколи ним не був. Але ще зі своїх давніх альпіністських днів я знаю: в горах ми найсильніше наближаємося до того Буття, що керує нашою долею. Великі проповіді давнини були проголошені з гірських вершин: пророки завше підіймалися на пагорби. Святі, месії єдналися зі своїми батьками у хмарах. Бувши у піднесеному настрої, я вірю, що чудотворна рука опустилася тієї ночі до Монте Веріта і забрала їхні душі в безпечне місце.

Пам’ятайте, — я ж бачив, як місяць уповні сяяв над горою. А ополудні я бачив сонце. Те, що я бачив, чув і відчував, було не від цього світу. Я пізнаю маківку гори під місяцем; я чую спів за недоступними стінами; я бачу чашоподібну ущелину між здвоєними піками гори; я чую сміх; я бачу голі, бронзові від засмаги руки, простягнуті до сонця.

Згадуючи це, я вірю у безсмертя.

Тоді, — можливо, тому, що мої альпіністські дні скінчилися і магія гір втрачає свою владу над старіючою пам’яттю, так само як над старіючим тілом, я згадую: очі, які я бачив того останнього дня на Монте Веріта, були очима живої дихаючої істоти; руки, яких я торкався, були з плоті.

І навіть промовлені тоді слова були людськими. «Будь ласка, не переймайся нами. Ми знаємо, що слід зробити». А тоді ще останнє, трагічне: «Нехай Віктор збереже свою мрію».

Отоді з’являється моя друга гіпотеза, і я бачу, як спадає ніч, бачу зорі та мужність тієї душі, що вибрала наймудріший вихід для себе та для інших — доки я повертався до Віктора, а мешканці долини лаштувалися йти на приступ, невеликий гурток вірних, останні шукачі Істини піднялися до тієї розколини між піками і зникли там.

Третя моя теорія приходить до мене, коли я перебуваю в стані більш цинічному і самотнішому, коли, добре пообідавши з друзями, які небагато для мене важать, я опиняюся вдома, у своїй нью-йоркській квартирі. Дивлячись із вікна на фантастичне світло й кольори мого блискучого краю чудесної реальності, де нема ні спокою, ні лагідності, я раптом прагну миру та розуміння.