Дафна дю Мор'є - Монте Веріта

Найкращі години мого життя, — коли я був молодим і в горах. Цю жадобу вилити всю свою енергію, всі думки, стати нічим, розмазаною плямкою на тлі гір, ми з Віктором називали гірською лихоманкою. Після таких пригод він оговтувався швидше, ніж я. Він оглядав усе довкола, методично й ретельно планував спуск, а я тим часом був загубленим у подиві, замкненим у мрії, якої не міг збагнути. Витривалість випробувана, вершина здобута, але зоставалося щось непевне, яке чекало, щоб його перемогти. У цьому досвіді, якого я так бажав, мені було відмовлено і щось начебто підказувало — винуватий у цьому лише я. Але то були добрі дні. Найкращі, які я знав…

Якось улітку, невдовзі після того, як я повернувся до Лондона з ділової поїздки в Канаду, надійшов дуже піднесений лист од Віктора. Він заручився. Насправді він дуже скоро одружиться. Вона найчарівніша дівчина, яку він тільки бачив, і чи згоджуся я стати його весільним дружбою? Я відписав так, як заведено в таких випадках, — висловлюючи свою радість і бажаючи йому всього щастя світу. Хоча, бувши сам переконаним кавалером, я вважав, що втратив ще одного друга, найкращого з усіх, який загруз у домашньому житті.

Його наречена була валлійкою і жила при самому кордоні з маєтком Віктора у Шропширі. «Чи ти повіриш, — писав Віктор у другому листі, — вона ніколи не підіймалася на Сновдон [1] Сновдон — найвища гора Вельсу . Доведеться взяти її освіту в свої руки». Я не міг уявити собі нічого неприємнішого за недосвідчену дівчину, яку волочать в гори, хоч би які.

Третій лист попередив про приїзд Віктора до Лондона разом із нею, щоб залагодити всі передвесільні справи і клопоти. Я запросив їх обох на ланч. Не знаю, кого я очікував. Думаю, якусь маленьку, хоч кремезненьку жіночку з гарними очима. Але, звичайно, не ту красуню, що вийшла мені назустріч, подала руку і промовила: «Я Анна».

У ті часи, перед першою світовою війною, молоді жінки не робили макіяжу. Анна не мала помади на губах, її золоте волосся було закручене у «баранячі роги», опущені на вуха. Пам’ятаю, як я дивився на неї, на її неймовірну красу, а Віктор, дуже задоволений, розсміявся і промовив:

— Що я тобі казав?

Ми сіли їсти, усі трійко, почуваючись дуже легко і невимушено розмовляючи. Частиною її чарівності була деяка відстороненість, але оскільки вона знала, що я кращий друг Віктора, я відчув, — мене прийняли ще й схвалили.

Віктору пощастило — подумав я, — а сумніви, що їх я відчував при звістці про шлюб, щезли, як тільки я на неї глянув. Посеред ланчу розмова, як звичайно у нас із Віктором, перейшла на гори й гірські сходження.

— Отож, ви збираєтесь заміж за чоловіка, хобі якого — альпінізм, — сказав я їй, — і ви ніколи не підіймалися на ваш власний Сновдон?

— Ні, — відповіла вона, — ні, ніколи.

Певне вагання в її голосі змусило мене здивуватися. Маленька насуплена хмарка з’явилась між її прекрасними очима.

— Чому ж? — спитав я. — Це злочин — бути валлійкою і не знати вашої найвищої гори.

Віктор перебив нас.

— Анна боїться, — сказав він. — Щоразу, коли я пропоную їй вилазку в гори, вона вигадує відмовку.

Анна швидко до нього обернулася.

— Ні, Вікторе, — відповіла вона, — це не так. Ти просто не розумієш. Я не сходження боюся.

— Чого ж тоді? — промовив він. Простяг руку і накрив її долоню на столі. Я бачив, як він їй відданий і якими щасливими, ймовірно, вони будуть. Вона глянула крізь мене, наче промацуючи очима, і раптом я інстинктивно вгадав, що вона збирається сказати.

— Гори дуже вимогливі, — сказала вона. — Ви мусите віддати їм усе. Тому таким, як я, краще триматися від них подалі.

Я зрозумів, що вона мала на увазі; принаймні тоді вирішив, що зрозумів; але, оскільки Віктор кохав її, а вона його, мені видалося — найкраще, щоб вони мали спільне хобі, як лишень її початковий страх буде подолано.

— Але ж це чудово, — озвався я, — саме це є правильним підходом до альпінізму. Звичайно, ви повинні віддати їм усе, але разом ви зможете це зробити. Віктор не дозволить вам перенапружуватися. Він куди обережніший за мене.

Анна посміхнулася, а потім вивільнила свою руку і забрала її зі столу.

— Ви обидва дуже вперті, — промовила вона, — і ніхто з вас не розуміє. Я народилася в горах. Я знаю, про що кажу.

А потім якийсь наш спільний із Віктором друг підійшов до столу, щоб бути представленим Анні, і більше ми вже про гори не розмовляли.

Шість тижнів потому вони побралися і я ніколи не бачив нареченої, прекраснішої за Анну. Віктор був блідий від хвилювання; я ж думав, добре це пам’ятаю, яка велика відповідальність лежить на його плечах — він мусить зробити все життя цієї дівчини щасливим.