Дафна дю Мор'є - Монте Веріта

Тоді я кажу собі, що, можливо, мешканці Монте Веріта давно вже збиралися відійти і, коли настала мить, вона застала їх готовими не до смерті чи безсмертя, а до світу чоловіків і жінок. Крадькома, таємно, ніким не помічені, вони спустилися в долину і розділилися, змішавшись із людьми. Дивлячись униз із моєї квартири на круговерть і шум мого світу, я задумуюсь, чи дехто з них не блукає зараз цими багатолюдними вулицями та підземкою-метро, і чи, коли б я зараз вийшов та пильно придивився до облич тих, що проходять повз мене, то пізнав би когось і здобув би свою розгадку.

Інколи, під час подорожі, при зустрічі з якимсь чужоземцем, мені видавалося, наче є щось незвичайне у повороті голови, у виразі очей, щось одночасно нездоланне й дивне. Я хотів заговорити, втягти цю людину в розмову, але, — можливо, це лише моя фантазія, — їх наче попереджає якийсь інстинкт. Секундна пауза, вагання, — і вони відходять. Це може трапитися в поїзді, на тлумній вулиці і лише впродовж короткої миті я усвідомлюю щось більше за звичайну красу та людську грацію, мені хочеться простягнути руку та швидко, тихо сказати: «Чи були ви серед тих, кого я бачив на Монте Веріта?» Але часу завжди бракує. Вони щезають, відходять, а я знову зостаюся сам зі своєю третьою, досі недоведеною теорією.

В міру того, як я старішаю, — близько сімдесятки, я вже казав, і пам’ять коротшає разом із подовшанням віку, — історія Монте Веріта стає в моїй уяві все тьмянішою та неймовірнішою, тому я дуже хочу записати її, перш ніж пам’ять підведе мене остаточно. Можливо, читач любитиме гори, як і я любив їх колись, та привнесе своє власне розуміння оповіді, свою власну інтерпретацію.

Слівце попередження. В Європі багато гірських вершин і безліч їх може зватися Монте Веріта. Можна їх знайти у Швейцарії, у Франції, в Іспанії, Італії, Тіролі. Я волію не називати точного місця моєї Монте Веріта. Нині, після двох світових воєн, жодна гора не видається недоступною. На будь-яку можна забратися. Ні, при належній обережності немає ніякої небезпеки. Моя Монте Веріта ніколи не була недоступною через надмірну висоту чи сніг, чи лід. Стежкою, що веде до вершини, будь-хто може піднятися певним кроком, навіть пізно восени. Не звичайна небезпека стримувала альпіністів, а трепет і благоговіння.

У мене майже немає сумнівів — сьогодні моя Монте Веріта, як інші гори, нанесена на карту. Мабуть, біля самої вершини розбили туристичний табір, у маленькому селищі на східному схилі спорудили готель і туристи підіймаються до здвоєних піків фунікулером. Але мені хочеться думати, що не все було осквернене, що опівночі, коли здіймається місяць уповні, вершина гори усе ще залишається недоступною, незмінною, що взимку, коли сніг, лід, сильний вітер і сунучі хмари роблять сходження неможливим для людини, маківка Монте Веріта, її двійнята-піки здіймаються до сонця, мовчки й співчутливо дивлячись униз, на засліплений світ.

Ми від хлоп’яцтва були разом, — Віктор і я. Обидва вчилися у Мальборо і до Кембриджа пішли в один рік. У ті дні я був його найкращим другом і якщо ми не надто часто бачилися, закінчивши універ, то це тому, що опинилися в різних світах: моя робота вимагала частих поїздок за кордон, а він енергійно керував своїм маєтком у Шропширі. Коли ми бачились, то наша дружба воскресала і не було ніякого почуття відчуженості.

Моя робота поглинала мене майже повністю, його теж; але ми мали досить коштів і дозвілля для нашої улюбленої розваги — альпінізму. Сучасний фахівець, зі своїм обладнанням і науковою підготовкою, назвав би наші експедиції вкрай аматорськими, — я кажу про ідилічні дні перед першою світовою війною, — і, озираючись у минуле, я вважаю, що вони такими й були. Звичайно, не було нічого професійного у двох молодиках, які, чіпляючись руками і ногами, підіймалися на скелі Камберленду та Вельсу, а потім, здобувши певний досвід, спробували свої сили у небезпечніших гірських сходженнях на півдні Європи.

З часом ми стали дещо обачнішими, більше зважали на погоду і навчилися ставитися до гір з повагою — не як до ворога, що його слід подолати, а як до союзника в перемозі. Ми з Віктором піднімалися на гори не через прагнення небезпеки і не тому, що хотіли додати гірську вершину до нашого списку здобутків, а через бажання і тому, що любили речі, які перемогли.

Настрої гір мінливіші та швидкозмінніші, ніж у будь-якої жінки, і приносять радість, страх, а ще — глибокий спокій. Прагнення підійматися на вершини ніколи не буде пояснене. Колись, можливо, воно було прагненням дістатися зірок. Сьогодні кожен може придбати місце в літаку і вважати себе господарем неба. А все ж у нього не буде відчуття каменю під ногами, вітру на обличчі, він не знатиме тиші, що приходить лише у верховині.