Майк Йогансен - Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію

Якась нова кров, п’яна й гіркіша за полин, попливла по жилах і ударила йому в голову. Він ясно відчув, що згорів на попіл і народився знов. Він був уже не Дон Хозе Перейра, інтеліґент і тираноборець, а Данько Харитонович Перерва, степовик і член степового райвиконкому.

«Що це за *** іде подом?» — сказав куркуль Щовб, повиснувши на рублі і ждучи, щоб куркуль Довб притяг рубля мотузом.

У відповідь на це куркуль Довб зачепив рубля мотузом, зігнув його ще, так що здоровенний рубель застережливо рипнув, і замотав мотуза за належні виступи на гарбі. Зробивши це, куркуль Довб озирнув гарбу останнім командним поглядом і поліз у кишеню по тютюн. Далі він насипав ручкового на папірець, утрусив його в формі математично рівної лінії, загнув один край, завернув цигарку, висунув язика і в той момент, коли білий папір, пробігаючи по мокрому язикові, став прозорий як скло, сказав:

«А тобі що за діло. Він же зайців не б’є. Побоїться не в строк стріляти *** його ***!»

Навантаживши свої гарби, перейшли обніжком, щоб закурити, куркуль Стовб і куркуль Ковб. Не дійшовши до Довба ступнів із десятеро, куркуль Ковб і собі став розглядати самітну постать мисливця з собакою.

«Знаєте, хто це, хлопці, — сказав куркуль Ковб, не одводячи руки з-від очей. — Це, щоб ви знали, бісової душі камуніст, Данько Перерва. А ото попереду біжить його гидолової віри рудий собака».

Усі четверо почали пильно придивлятися до фігури мисливця. Мисливець зненацька став. Погляд куркулів упав на його собаку. Собака застиг у наїженій, неймовірній позі. Мисливець коротким рухом звів рушницю.

Коли новороджений Данько Харитонович Перерва побачив, що Родольфо застиг перед невеличкою ямкою в поду, по всьому тілу його пробігли і піднялися в голову холодні голки найдужчої, найбожевільнішої з емоцій. На одну невимірно коротку мить він відчув, що руки його раптом узялися потом, і враз забув про це. Поволі, сливе непомітно, як хвилинна стрілка дзиґарів, Родольфо витягався у напрямі ямки, і ямка ця враз зробилася центром степу і центром усієї землі.

«Піль», — несподівано і жахливо прохрипів Перерва. Родольфо упав вперед, із ямки рвонувся заєць, розлігся стріл, заєць фонтаном стрибнув угору, упав і застиг на землі.

Лише тепер Данько Перерва зрозумів, що він стрілив по зайцю в середині серпня. Він стояв як очманілий і ждав. Аж от до нього долинули якісь довгі незрозумілі звуки. Він оглянувся: четверо дядьків відійшли від копиць і щось гукали, розмахуючи руками. На мить ущух вітер, і Данько почув слова.

«Нащо б’єш за-айця *** твою ***!» — знову хитнув вітер і розляглось тільки о-о-о степом проти вітру. Вітер хилитав слова, дробив їх на друзки і раптом вітер полетів на нього і враз остудив його спітнілу голову. Данько рішуче ступив до зайця. Зробленого не вернеш. Він узяв зайця в тороки, повісив зауера на плече і швидко пішов геть. О-о-о, дробив вітер слова на друзки. Данько, не оглядаючись, рівно і легко ішов уперед. Він знав, що непростимий учинив гріх, убивши зайця в середині серпня, але він так само знав, що датися в руки куркулям, щоб вони з тріумфом повели члена степового виконкому в місто, все одно не можна. Він утече від них і тоді він сам з’явиться у виконком і чесно розкаже, як він ненароком убив зайця.

О-о-о, дробив вітер друзки слів. Данько, не оглядаючись, хутко ішов уперед. Він постановив подивитися назад, коли вітер перестане доносити до нього слова. І щоб зовсім заспокоїтись і іти рівно мов машина, він ураз, як увірвавши, перестав думати про зайця, про серпень, про куркулів і натомість узявсь пригадувати вірша, що він давно-давно десь читав у книзі невідомого поета з норвезьким ім’ям.

На небо глянув Данько…

Останній рядок запав десь межи полини, й Данько не міг його відшукати. Він напружував пам’ять і ладнав рими до «революцій». «Муці… руці… гнуться… каруці…» — добирав він рідкі слова і не міг видерти рядок із полинів пам’яті. Йому стало моторошно, по колінах прошкандибала млість і налляла халяви холодним оливом. Він зробив ще одне істеричне зусилля. «Штуці… розпуці… мнуться… перуці…» — мигтіли непотрібні, недоречні слова і не здіймали з серця тягару незнайденої рими.