Олекса Стороженко - Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа

Гей, із-за зеленого гаю
Червоне сонечко зійшло.
Гей, з московського краю
Велике військо прийшло.
Червоне сонечко
Високо вже стоїть,
Дивиться батько в оконечко
Та й каже: «Дітки, що будемо робить?
Ось перед нами
Царицине військо стоїть,
Чи не за нами,
Щоб йшли татар к чортам гонить?»
«Ой батьку, щось воно не те!
Чого сі гармати горлом в вічі стоять?
Треба, батьку, спитати,
Чого вони од нас хотять?»
Ой провідали запорожці,
Що Нечоса Текелю послав
Щоб нас з старшиною
І всю славну Січ зруйнував.
Був же той день
Великі зелені свята,
О, бодай же твоя, Нечосо,
З того часу душа проклята!
«Гей, діти, запорожці,
Що будемо чинити?
Москаль кличе в гості,
Будемо чи ні йому голову хилити?
Як будемо Його зустрічати:
Чи з хлібом-солею,
Чи війну об’являти,
Чи йти до його доброю волею?»
Одні кажуть: «Мир лучче всього».
А сі: «Нехай нам випалять очі,
То й пропадемо аж до одного».
– «Ніколи сього не буде,
Щоб ми оддали Січ-мати,
Поки що світ-сонця
Будем Січ нашу рятувати!»
«Бога бійтеся, діти! –
Каже панотець архімандрит, –
Що ви хочете робити?
Прокляті будете із роду в рід.
Ви, діти – християни,
І підіймаєте руки на братів?
Не робіть в своєму серцю рани.
Щоб милосердний бог вас простив,
От вам хрест божий.
На його ви положіться,
І совіт мій вам гожий,
Ні в чім, діти, не журіться».
«Ну, панотче, по-твоєму нехай, –
Послухають тебе запорожці;
Бери, Петре, хліб та сіль
Та й ходім до Текеля в гості.
Ну, батьку, господи поможи,
Пошли нам добрий час!
Хліб, батьку, положи,
Та й говори за нас.
Бо війною, батьку, нічого не вчиним,
Треба доброю волею робити;
Ходім вже, поклон вхилим
Та й почнем про діло говорити».
Хліб-сіль Текеля прийняв
І почав нас угощати.
А як добре підгуляв,
То став і нас до себе прохати.
А в нас Петро кошовий
Має звичай свій:
Пішов генерала зазивати
До себе обіда козацького вживати.
Їв Текеля обід бурлацький
Та все смакував,
А опісля по-козацьки
Вином та медом запивав.
Ой пішов Текеля в свою палатку
Та й став міркувать.
Що йому робить спочатку
І як нашу Січ зруйнувать.
Уже всі каші паланки
В Текелійових руках,
Уже всі його палатки
По наших січових кутках.
Ой прочитав Текеля папір
Кошовому, писареві од цариці,
Треба нам їхати у двір
Аж у дві столиці.
Ой зібрав наш Калниш
Храбрую дружину,
Сердешний брався аж за ніж
Та проклинав лиху годину.
Сірома Калниш захлипав гірко,
З кожним козаком обіймався,
Сказав: «Прощай, славне, храбре військо!»
Та вже більш і не вертався!
«Гей, батьки-отамани,
Кажіть, де поділи старшину?»
Бере нас жаль за серце,
Як згадаєм славну старовину!
Ой почали січовики думать, гадать,
Як би москаля в шори убрать.
А далі до Текелія пристали,
Щоб дав білети – роботи нам шукать.
Ой рушили запорожці
До лями на заробітки.
Закивали п’ятами, сіроми,
Тільки товаришам дали звістки.
Текелій хоч після й оглядівся,
А запорожців – поминай як звали!
Ой бідний зажурився,
Що в шори його убрали.
Ох життя наше минулось,
Життя бурлацьке!
Коли б воно вернулось,
Славне життя козацьке!
Гей, братці, озьміть у руку
Пісочку та й посійте
Ой тоді воно вернеться,
Як той пісочок зійде! [49] Ся сама пісня, з деякими одмінами, надрукована і в «Истории Новой Сечи» Скальковського (приміт. авт.).