Олекса Стороженко - Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа

– Третя казнь – киї запорозькі, паліччя не дуже довгі, неначе бичі у ціпів, з дубини або з другого твердого дерева. Осудженого прикують до стовпа на майдані, наставлять біля його в кінвах усяких потрав, трунків: горілки, меду, пива, браги, і принесуть кілька оберемків київ і положать біля стовпа. Нагодують і почастують осудженого, а там дадуть покоштувать і київ; хто не йде, вип’є корячок горілки або пива, вчистить осудженого києм та й приговорює: «От тобі, сучому синові, щоб знав, як красти і розбивать, бо ми всі куренем за тебе, злодія, платим!» Отак він і лежить, прикутий до стовпа, поки його до смерті не заб’ють.

– Четверта кара – зсилка в Сибір, як і теперечки в Московщині і у нас. От цими ж то карами за кошового Кальниша трохи-таки угамували харцизів, так не помоглось, не вдержався-таки наш кіш: зруйнували!.. А як зруйнували, я тобі, паничу, завтра про це розкажу.

Доїжджаючи до села Привольного, зовсім смерклось, небо замазалось хмарами і так посутеніло, хоч в око стрель. До Михайлівки зосталось верстов з три скверної дороги, і ще треба було переїздить у брод Мокрую і Сухую Суру. Машталір мій загубив дорогу і попускав віжки; не знаю вже, куди б ми заїхали, коли б Корж не виліз з брички і не знайшов дороги. Я дивувався, як старий добре бачив поночі. Нагнеться, гляне округи себе і гукне машталірові: «Повертай сюди, або туди!» І так бережно провів проміж рівчаків і бескидів, що й удень лучче б не проїхали.

– Ти, бачиш, діду, поночі, - озвався я, – неначе та кішка?

– Е, паничу, – одказав Корж, – се в мене зосталась ще січова кісточка! У нас на Запорожжі той було і не козак, хто не втрапить поночі. Дуже поважали тих коза ків, котрі добре знали степи і шляхи, тих тільки і на старшину обирали, котрі вміли провести і вивести військо.

Кілька гонів од Коржевого дворища ушкварив дрібний дощ з блискавкою і громом.

– От за се хвалити господа, – озвався Корж, знявши шапку, – іди, голубчику, поливай, теперечки нам байдуже: приїхали… О, да який же дрібний, – озивався старий, гладячи себе по мокрій голові, - сей, як бачу, добре чує, а бувають і глухі дощі – такі, що не дочувають…

– Як не дочувають? – спитав я.

– А так, – одказав дід засміявшись, – бог йому каже. «Іди, де чорно», а він і піде, де вчора; бог йому: «Іди, де просять», а він і потяг, де косять; бог йому: «Та йди у Михайлівку», а він махнув у Минайлівку! [41] Корж любив розказувать сю приказочку, хто його хоч трохи знав, то вже певно про неї од його чув (приміт. авт.).

Приїхавши додому, Корж довго ще балакав і шуткував, якось і втома його не приборкала.

– Велике діло, паничу, власна хата, – казав він, походжаючи по світлиці. – Як би не втомився, а тільки вернешся додому, то так тобі полегшає, неначе вже й одпочив!

На другий день ми прокинулись не дуже рано: пізно лягли і, натомившись, трохи заспались. Напившись чаю, Корж заходився з своєю бджолою, і ми не гаявшись пішли у пасіку. Гарно було у садку після дощу: пташечки щебетали, дерево порозправляло свої віти, краплі роси, як розсипані перли, скрізь по траві і на листах блищали і висвічувались; так було легенько дихать тим пахучим холодком! У пасіці усе було благополучно; і старий, огледівши деякі вулії, сів і мене попросив сісти біля тії каплички, де ми з ним позавчора розмовляли.

– Бач, паничу, – сказав він, огледюючи дерева, – які високі та товсті повиростали; садив я їх саме у той рік, як зруйнували наш кіш, більш буде, як п’ятдесят літ [42] Кош зруйновано у 1775 році (приміт. авт.). .

Я нагадав старому, що він мені обіцяв розказать про ту невзгоду, і Корж так почав:

– Саме на зелені святки прийшов до нас великим військом генерал-поручник Текелій і, ставши обозом верстов з дві од окопів, всі свої гармати, які там в його не були, витріщив проти нашого коша. Однак не починав стрілять, а теж січовики нічого не робили, а чекали, що дальш буде. Через суток двоє примчали гінці звістку, нам і Текелієві, що московське військо позахоплювало вже всі наші паланки і слободи по всіх вольностях запорозьких, а на третій день Текелій прислав до нас посланця і запрошував військову старшину до себе в гості. Кошовий Калниш, одібравши таку звістку, зараз зібрав всіх козаків на раду і спитав:

– А що, теперечки, панове старшина і отамани, будемо робить? Москаль в гості нас до себе заклика; чи підемо, чи не підемо?

Як се почули отамани, деякі ватажки і характерники, так і заворушились, і загомоніли. Декотрі покорствували б, так другі ж, здавшись на свою силу і характерство, на ввесь кіш гомін підняли.