Олекса Стороженко - Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа

На половині дороги між селом Покровським і Михайлівною годували ми коней в селі Чумаках у Коржевого племінника, заможного хазяїна і вже немолодого: так йому буде, мабуть, літ під шістдесят. Пообідавши, Корж ліг спочити, а я з хазяїном пішов оглядіть село. На вигоні понад балкою побачив я невеличку заросль – росло кілька груш і берестів: видко було, що колись була тут оселя.

– Чий се садок? – спитав я, – хто його садив?

– Тутечки колись, – одказав хазяїн, – сидів зимовиком Онисько-запорожець. От що про його розказують старі люди. Раз, проїжджаючи через Миргород, побачив він молоденьку і гарну дівчину, таку гарну, що й розказать не можна, та й закохався собі на лихо. У Ониська до біса було грошей; не взяв його кат, і розумний був, а вже такий завзятий, що всі січовики його поважали, так з себе ж такий шкарбан, що й ні на що було й глянуть! Не довго думавши, прийшов він до матері тії дівчини, що йому вподобалась, і став її сватать. Мати, бідна удова, дуже зраділа, що знайшовся такий багатий жених, не дала дочці і опам’ятуваться і приневолила її одружитись з Ониськом. Привіз Онисько молоду жінку у свій зимовик, тутечки у його була рублена хата на дві половини, усякої худоби не перелічити, і наймитів, і наймичок. Одяг Онисько свою жінку, неначе кралю яку, усього вдоволь, а молодиця смуткує, журиться, ніщо її не радує і не веселить. Не сиділось і Ониськові з молодою жінкою, кажу ж, що дуже завзятий був; тільки почує, було, що збираються в коші на татар або на ногайців, то й не втерпить – кине жінку і поїде собі в кіш. Отож як поїде, то молодиця сама, одна-однісінька, ще гірш сумує. Було, наварить і напече усяких потрав, одягнеться, як на Великдень, сяде на покуті та сама з собою і розмовляє:

– Їж, душа, пий, душа, – скаже, – та люби Ониська!

– Не хочу я ні їсти, ні пити, – сама собі одказує, - і як мені любити Ониська!

– Чом? – пита сама себе.

– Він гидкий, він бридкий! – одкаже.

– Кого ж ти любиш?

– Я люблю Омелька-поповича, він такий гарний, хороший, уродливий, без його мені і світ немилий!

Та схилиться на білі рученьки, гірко заплаче. Раз, як вона так юродствувала, повернувся з коша Онисько; бачить, віконце в хаті відчинено, він і підійшов, щоб пугнуть, аж чує – щось жінка розказує, він і дослухав до кінця та як гукне:

– Жінко! Так ти така?!

Затріпотіла небога, нічого казать:

– Така, – каже, – чоловіче!..

– Ходи ж сюди до мене, коли така!

Вийшла молодиця з хати, а Онисько вийняв з кишені справу, викресав вогню, у віхоть, розмахав та під стріху – хата й запалала. Повибігали наймити з відрами заливать, а Онисько:

– Не руште, не гасіть! – каже, – візьміть собі мою худобу, поділіться і не згадуйте мене лихом; а ти, жінко, – додав, кинувши на неї оком, – іди собі до свого Омелька-поповича, не треба мені такої жінки, як ти!..

Сів на коня та й поїхав у кіш. З тії пори чутки про його не було!

Що-то було на душі, подумав я, у того нещасливого Ониська, як він повертався у кіш, стративши в одну часинку усе, що тільки не є найдорожчого у чоловіка на землі!

Од села Чумаків аж до Михайлівки розказував мені Корж, як у запорожців судились, позивались, як і карали за кражу, грабунки і смертоубийства.

– На всіх вольностях запорозьких, – почав старий, по значних селеніях і містечках були паланки; ніби повіти або земські суди, і в кожній паланці постановлено по вибору троє старшин: полковник, осавул і писар. До помочі додавалось їм ще з Січі три підпанки, з козаків же. Ця старшина обиралась тільки на три роки і судила всіх козаків, що жили по селах і зимовиках. Було, як поб’ються між собою козаки, або один другому по сусідству яку кривду зробить, спаш чи хліб витолочить, та самі не помиряться, то обидва, купивши на базарі по буханцю, і йдуть у паланку позиваться. Прийдуть, було, до старшини, вклоняться, положать на сирно буханці та й кажуть:

– Кланяємся, панове, хлібом і сіллю!

– А яке ваше діло, пани-молодці? – спитають судді.

– От яке наше діло, – почина обижений. – Оцей мене скривдив, от наскільки мені шкоди причинив, – розкаже, яка там шкода і чого вона варта, – і не хоче мене удовольнить, так, будьте ласкаві, розсудіть нас.

– Ну, братчику, – спитають судді у обидчика, – чи справді воно так, як каже твій сусід?

– Що ж, панове, – одказує обидчик, – хоч воно і правда, так нема ж на стільки шкоди, скільки він з мене править.

Тоді старшина посила підпанків з другими козаками, себто понятими, огледіть ту шкоду, і як вони освідітельствують і зроблять доношеніє, на скільки тієї шкоди, то судді і скажуть обидчикові своє рішеніє: