Олекса Стороженко - Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа

– От що, добродію, – кажуть січовики, – ми чули, що нам без письменного виду і білетів не можна з Січі йти?

– Так, запорожчики, так, – одказує Текелій, – нікуди відлучайтесь без мого відома.

– Так оце ж, для сього відома, – загомоніли козаки, – і прийшли ми, добродію: напишіть нам, будьте ласкаві, хоч один білет на всіх, бо ми будемо держаться купи і врозтіч не розпливемось.

– Добре, запорожчики, добре, – каже Текелій. Та який же перше був у вас звичай?

Та у нас, добродію, – загомоніли козаки, – про сі білети ні за наших батьків ні за дідів і чутки не було: хто куди схотів, той туди і мандрував.

– Куди ж оце ви, – спитав Текелій, – наміряєтесь йти з сими білетами і за чим?

До Тилигула [46] Тилигул-річка вливається великим озером у Чорне морс. Сей лиман прозивався по-турецькій Дели-Гиль, по-нашому Скажене плесо. Сюди-то ходили запорожці на заробітки до лями (тягнуть неводи) (приміт. авт.). , добродію, кажуть січовики, – до лями на заробітки, бо у нас нема ні сорочки, ні штанів, як бачиш, гола сірома; а ще ж, може, треба буде і подушне платить та й панам трохи уділить?

– Добре, запорожчики, добре, – одказує Текелій, зареготавшись. – Ідіть з богом, заробляйте та і в казну збирайте.

Чуємо, добродію, чуємо, – загомоніли козаки, вклонившись, та й пішли в канцелярію.

Призвав Текелій свого ад’ютанта і звелів йому написать один білет на п’ятдесят чоловіка і видать їм до рук. Як добули січовики той білет, і стали лагодиться в дорогу, зібрали увесь свій військовий риштунок, харчові клунки, знарядили кілька чайок та, сівши собі уночі, не тільки ті, що з білетами, а скілько їх улізло, може, чоловіка з тисячу, і гайда собі униз до Тилигула. Через кілька днів прийшло до Текелія з хлібом, з сіллю ще чоловіка з п’ятдесят за тими ж білетами та, добувши і собі, п’ятами закивали з товариством. Далі, як побачили січовики, що їм не боронять тих білетів, прийшли й треті, і четверті та, добувши сим побитом собі білети на всі сорок куренів, і помандрували під турка. Як побачило офіцерство, що в коші зостались тільки старі, сліпі та каліки, і зробили доношеніє Текелієві. Схаменувся Текелій, та у свиний голос – нічого вже, бач, робить, як кажуть, не продереш очей, продереш калитку!

– Куди ж вони позаходили, – питавсь Текелій. – Адже ж вони, сякі-такі, просили у мене білета до Тилигула на заробітки?

Дуже розсердився і зажурився Текелій, довго сумував, кілька днів і носа, сердешний, не виткнув з своєї палатки – так його роздратувало те ошуканство простої сіроми. А тут як на те ще лізуть і останні січовики, які позоставались, з хлібом-сіллю; а та вже хліб-сіль в душі у Текелія сидить.

– Повели і нам, вельможний пане, – просять, – написать білети на заробітки.

– Та куди ж вам, – крикнув Текелій, – злющі запорожці, оці білети?

– На Тилигул, добродію, – одказують. – На Тилигул, до лями, на заробітки.

– Все в Тилигул та в Тилигул, – гримнув Текелій, затупотівши ногами, – сякі-такі і розтакі!.. А город зоставили пустим? Не дам вам білетів, ідіть собі к бісу!.. – та й потурив їх від себе.

Так не помоглося ж, бо сірома, подякувавши Текелія хліб і сіль, і без білетів по протоптаній дорожці дропака. Побачив Текелій, що якось приходиться до чмиги: що тут на світі робить? От він і призвав себе всіх курінних отаманів. Так і отаманів небагацько прийшло – десятка не налічив би.

– Чом же ви не всі прийшли? – спитав Текелій.

– Як нам, добродію, усім прийти, – одказали отамани, – коли нікогісінько, опріч нас, не зосталось по куренях.

– Куди ж вони позаходили, що їх нема? – знов спитав Текелій.

– Курінні отамани роз’їхались по своїх зимовиках, одказують, – а сірома невідь-куди поділась, так ми і самі думаємо до домівки; що нам тутечка робить, коли нікогісінько не зосталось; старшину запроторили у столицю чи там куди [47] Що сталось з войськовою старшиною, невідомо, бо ні в яких гістеричних рукописах об їх нема поминку. Була тільки чутка, що кошового Калниша заслали на Дон, бо в одній пісні така наміка: Ой полети та полети, чорная галко, та на Дон рибу їсти! Ой принеси та принеси, чорная галко, од кошового вісти. (приміт. авт.). ’, а війська козацького нема – порозходилось!..

– Куди ж вони порозходились? – гримнув Текелій, де ваші січовики?

– Як, де? – обізвались отамани. – Адже ж ви, добродію, не спитавши нас, подавали їм білети на заробітки, до Тилигула, чи що?

Побачив тоді Текелій, що сірома гаразд-таки убрала, його в шори; дуже розсердився і вигнав з палатки отаманів. Після сього недовго він зостався в Січі і того ж літа поїхав у столицю, а московське військо сім літ ще стояло на запорозьких землях, поки не запровадили московських звичаїв.