Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

«Не домовитися ніяк, — сказав він наче до себе. — Вам чого, власне, треба?».

Я заговорив знову. Я говорив здушено, з погамованим вогнем у голосі. На моїх щоках проступило почервоніння. Кілька разів я схвильовано вимовив ім’я Максиміліана, я вимовляв його з притиском, щоразу спостерігаючи, як лице мого супротивника робиться на відтінок блідішим. Урешті я закінчив, тяжко дихаючи. Він сидів як побитий. Уже не міг опанувати своє обличчя, яке раптом виявилося старим і втомленим.

«Ваші рішення покажуть, — закінчував я, — наскільки ви дозріли до розуміння нового стану речей і наскільки готові підтвердити це вашими діями. Я вимагаю фактів і ще раз фактів…».

Рукою, що тремтіла, він хотів дотягтися до дзвінка. Я затримав його рухом долоні і з пальцем на пістолетному спуску, задкуючи, вийшов з кімнати. Коло виходу служник подав мені капелюх. Я опинився на залитій сонцем терасі, в моїх очах було все ще повно розвихреного мороку та вібрації. Я спускався сходами, не озираючись, повен тріумфу і впевнений, що тепер уже з-за жодної із закритих віконниць палацу не висунеться за мною підступна і вбивча цівка дубельтівки.

Важливі, найвищої державної ваги справи тепер часто змушують мене до потаємних обмінів думками з Б’янкою. Скрупульозно готуючи їх, я просиджую до пізньої ночі за письмовим столом над усіма найдражливішими династичними проблемами. Час утікає, ніч у відкритому вікні тихо пристає над настільною лампою, все пізніша й урочистіша, надрізає все пізніші й темніші шари, переступає все глибші рівні втаємничення і, безсила, роззброюється у вікні з невимовними зітханнями. Довгими повільними ковтками темна кімната вбирає у свої глибини паркові нетрі, холодними переливаннями обмінюється вмістом з великою ніччю, яка суне, набрякла пітьмою, з посівом пір’їстого насіння, темного пилку і безгучних нічних метеликів з плюшу, що вдаряються об стіни у своєму тихому сполосі. Зарості шпалер наїжуються страхом у темряві, сріблясто насторожені, пересіваючи через сипке листя ті блудні й летаргійні дрижаки, ті зимні екстази і злети, ті трансцендентні тривоги і збожевоління, якими повниться далеко за північ травнева ніч зі своїми узбережжями. Прозора і скляна її фауна, легкий комариний планктон, обсідає мене, схиленого над паперами, заповнюючи простір усе вище і вище тим пінистим, витонченим, білим гафтом, яким гафтується ніч далеко за північ. Коники й москіти, зроблені замалим не з прозорої тканини нічних домислів, сідають мені на папери, а ще скляні фарфарели, тоненькі монограми, арабески, що їх вигадала ніч, дедалі більші і фантастичніші, завбільшки з нетопирів і лиликів, зроблені лише з повітря і з каліграфії. Ціла фіранка аж кишить цим мандрівним мереживом, цим безмовним наступом уявної білої фауни.

У таку ніч — замежну, ніч без кордонів, простір губить свій сенс. Обтанцьований світлим комариним вируванням, зі стосом нарешті готових паперів, я роблю кілька кроків у невизначеному напрямку, у глухий кут ночі, який мусить закінчитися дверима — і саме білими дверима Б’янки. Я тисну на клямку і входжу до неї, ніби з однієї кімнати до другої. Попри те мій чорний капелюх карбонарія [169] К а р б о н а р і й — член таємного революційного товариства, заснованого в Італії 1806 року. лопоче ніби вітром далеких мандрів, коли я переступаю поріг, моя заплутана краватка фантастично шелестить на вітрі, я притискаю до грудей теку, розпухлу від найтаємніших документів. Так, немовби з передсінку ночі я ввійшов у саму ніч! Як глибоко дихається цим нічним озоном! Тут лігво, тут серцевина ночі, налитої жасмином. Щойно тут вона розпочинає свою справжню історію. Велика лампа з рожевим абажуром палає в головах ліжка. В її рожевому півмороці Б’янка спочиває серед величезних подушок, плинучи на скуйовдженій постелі, ніби на хвилі припливу, під широко відчиненим вікном з його глибокими видихами і вдихами. Б’янка читає, спершись на біле рамено. На мій глибокий уклін вона відповідає коротким поглядом з-над книжки. Побачена зблизька, її краса ніби стає помірнішою, входить у себе, наче скручена лампа. З блюзнірською радістю я спостерігаю, що її носик виліплений не аж так шляхетно, а шкіра далека від ідеальної досконалості. Спостерігаю це з деякою полегкістю, хоч і знаю, що ця стриманість її блиску існує лише з милосердя і лише для того, щоб не спирало подих і не відбирало мову. Ця краса потім швиденько оновиться за посередництвом віддаляння, вона стане болісною, нестерпною і виб’ється понад усяку міру.