Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Я шукав його очима в тому натовпі, сильно занепокоєний, переходячи від групи до групи. Урешті я знайшов його — аж ніяк не в пишній уніформі адмірала левантської ескадри, в якій він виплив з порту в Тулоні на флагмані «Ле Сід» того ж року, коли мав посісти мексиканський трон, ані в зеленому фраці генерала кавалерії, який він так радо вдягав у останні свої дні. Натомість він мав на собі звичайний сурдут із довгими складчастими полами та світлі панталони, високий комір із пластроном [161] П л а с т р о н (з фр.) — жорсткий перед фрачної сорочки, поширений У другій половині XIX століття. підпирав йому бороду. Сповнені пошани та зворушення, ми з Рудольфом долучилися до групи осіб, яка оточувала його півколом. Та раптом я весь аж заціпенів. За три кроки від нас, у першому ряду глядачів, стояла зі своєю гувернанткою Б’янка в білій сукенці. Стояла й дивилася. Її личко поблідло і змарніло протягом останніх днів, а очі з півкружжями повнилися тінню та ледь не смертельним сумом.

Так вона стояла — нерухома, зі сплетеними руками, схованими у складках сукенки, поглядаючи з-під насуплених брів очима, сповненими глибокого жалю. Мені на той вид болісно стиснулося серце. Я мимохіть спрямував зір за її смертельно сумним поглядом і от що побачив: його лице зарухалося, немовби пробуджене, куточки вуст задерлися в усмішці, очі зблиснули і заходили у своїх орбітах, а блискучі від орденів груди набралися зітханням. Це не було диво — звичайний механічний трюк. Відповідно накручений, ерц-герцоґ відбував cercle [162] С е r с l е (фр.) — тут: церемонія привітання гостей монархом або одним із найвищих достойників на двірцевому прийнятті. згідно із засадами механізму шляхетно і церемонно — як і звик був за життя. Він почергово ковзав поглядом по присутніх, якусь мить уважно затримуючись на кожному з них.

Так у певний момент їхні погляди перетнулися. Він здригнувся, завагавшись, ковтнув слину, ніби хотів щось казати, але за мить, підвладний механізмові, вже далі біг зором, водив ним по дальших обличчях з такою ж заохотливою та променистою усмішкою. Чи він узяв до відома присутність Б’янки, чи вона дійшла до його серця? Хто міг би це знати? Адже він навіть не був собою в повному значенні цього слова, він був заледве далеким двійником себе самого, суттєво спрощеним і в стані глибокої прострації [163] Стан граничного нервово-психічного і фізичного виснаження; психічна депресія. . Але, базуючись на фактах, слід було погодитися, що він був своїм найближчим повіреним, може, навіть і самим собою до того ступеня, до якого взагалі це ще було можливе в такій ситуації, за стільки років по смерті. Звичайно ж, у тому восковому воскресінні було вкрай нелегко з точністю потрапити в самого себе. За такої нагоди в нього мимоволі не могло не вкрастися щось нове й небезпечне, щось чуже не могло не домішатися з божевілля того геніального маніяка, що розвинув це нове у своїх маніях, щось таке, що не могло не сповнювати Б’янку потрясінням і жахом. Адже й той, хто просто сильно захворіє, відходить і віддаляється від себе колишнього, а що вже казати про настільки незвичайне воскресіння? І як же він поводився тепер щодо своєї найближчої крові? Сповнений штучної бадьорості та бравади, він грав свою блазенсько-цісарську комедію, усміхнений і чудовий. Чи він мусив аж так сильно маскуватися, чи аж так боявся наглядачів, які зусібіч пильнували за ним, виставленим напоказ у цьому шпиталі воскових фігур, де всі жили під загрозою суворого шпитального розпорядку? А може, ледве відмитий від чийогось божевілля, чистий, вилікуваний і нарешті зцілений, він не міг не тремтіти від думки, що його знову заштовхають у розвихрення й хаос?

Коли мій погляд віднайшов Б’янку, я побачив, що вона ховає лице в хустинці. Гувернантка затуляла її плечем, пусто блимаючи емальованими очима. Я вже не міг дивитися на Б’янчин біль, відчув, як мене хапає спазм плачу, й потягнув Рудольфа за рукав. Ми попрямували до виходу.

За нашими спинами той нагримований предок, той дідусь у розквіті літ і далі сипав надовкіл свої променисті монарші привіти, в надмірному старанні навіть піднявши руку; він ледь не слав нам услід поцілунки в цій нерухомій тиші, в сичанні ацетиленових ламп і тихому шарудінні дощу на поверхні намету; він спинався на пальці з останніх сил, нещадно хворий і, як усі вони, спраглий смертельного розпаду.

У передсінку до нас заговорив напомаджений бюст касирки, поблискуючи діамантами й золотою пломбою на чорному тлі магічних драпірувань. Ми вийшли у росяну й теплу від дощу ніч. Дахи блищали, стікаючи водою, ринви монотонно плакали. Ми побігли під голосну зливу, просвітлену розжареними ліхтарнями, що брязкотіли на дощі.