Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Дорогою ми зайшли до цукерні на тістечка. Щойно ми дзвінкими заскленими дверима увійшли до цього білого зацукрованого простору, переповненого лискучими солодощами, як відразу всіма своїми зірками перед нами постала ніч, пильна й уважна, зненацька зацікавлена, щоб ми нікуди не вирвалися. Увесь час вона терпляче на нас чекала, ніби сторож перед дверима, звисока світячи крізь шиби нерухомими зірками, поки ми у глибоких роздумах вибирали тістечка. Саме тоді я вперше й побачив Б’янку. Вона стояла перед лядою, розмовляючи з гувернанткою, до мене у профіль, струнка і каліграфічна — ніби зійшла із Зодіаку [116] Можна припустити, що тут — алюзія до зодіакального знаку Діви. . Не озиралася, завмерши у зразковій конфігурації дівчат, і їла кремове тістечко. Я не міг бачити її виразно, весь іще покреслений зиґзаґами зоряних ліній. Так уперше схрестилися наші, дуже ще плутані гороскопи. Зустрілись — і байдуже розійшлися. Ми ще не розуміли нашої долі в цьому попередньому зоряному аспекті і вийшли байдужі, продзвенівши заскленими дверима.

Потім ми поверталися кружною дорогою через віддалене передмістя. Будинки робилися все нижчими й рідшими, врешті перед нами розступились останні з них, і ми увійшли в інший клімат. Ми зненацька увійшли в лагідну весну, в теплу ніч, яка сріблилася по багнах молодим, щойно явленим фіалковим місяцем. Та провесіння ніч розвивалась у прискоренні, гарячково випереджуючи свої пізніші стадії. Повітря, тільки-но ще насичене звичною для цієї пори терпкістю, раптом зробилося солодким і млосним, сповненим запахами дощівки, вологого мулу і перших пролісків, що лунатично зацвітали в білому зачарованому світлі. І навіть дивно, що під таким щедрим місяцем ніч не зароїлася жаб’ячими драглями на срібному багні, не пролупилась ікра, не розпащекувалася тисячею пліткарів-пищиків на отих рінях і прибережжях, де крізь усі пори затікала в них сяйлива сіть солодкої води. І треба було домовитись, дорозумітись до того скрекоту в ночі галасливій, джерельній і повній мурашок на шкірі, щоб, на мить зупинена, вона рушила далі, а місяць наближався до кульмінації все біліший та біліший — ніби перехлюпував свою білість із чаші до чаші, щоразу вищий і променистіший, щоразу магічніший і трансцендентний.

Так ми йшли під усе сильнішою притягальністю місяця. Батько і пан фотограф узяли мене досередини, позаяк я валився з ніг від бажання спати. Наші кроки шурхотіли по мокрому піску. Я вже давно спав на ходу, маючи під повіками все небесне світіння, переповнене світляними знаками, сигналами і зоряними явищами, — аж урешті ми зупинилися серед чистого поля. Батько уклав мене на розстелений плащ. Із заплющеними очима я бачив, як сонце, місяць та одинадцять зірок вилаштувалися парадом на небі і промаршували переді мною. «Браво, Юзефе, браво, Йосифе!» — загукав батько з визнанням і плеснув у долоні. Це був очевидний плагіат з учиненого щодо іншого Йосифа [117] Йдеться про сон біблійного Йосифа (див. Буття 37: 9). і застосованого до цілком інших обставин. Ніхто не докоряв мені з цього приводу. Мій батько Якуб хитав головою і цмокав, а пан фотограф поставив на піску свій штатив, розтягнув міх свого апарату, мов гармонію, й весь пірнув у складки чорного сукна — він фотографував те особливе явище, той сяйливий гороскоп на небі, поки я з головою, зануреною у блиск, лежав у спалахах на плащі і безвладно притримував свій сон для експозиції.

Дні стали довгі, ясні та розлогі — занадто розлогі, як на своє наповнення, все ще вбоге й ніяке. Це були дні на виріст, дні, сповнені чеканням, змарнілі від нудьги й нетерпіння. Ясний подих світлого вітру йшов крізь пустку тих днів, ще не скаламучений видиханнями голих і повних сонця городів, продував дочиста вулиці, тож вони робилися довгими і проясненими, святково виметеними — так, ніби чекали на чиєсь іще далеке і невідоме пришестя. Сонце поступово наближалося до місця свого перетину з небесним екватором, сповільнювало ходу, доходило зразкової позиції, що в ній мало знерухоміти в ідеальній рівновазі, випускаючи раз за разом вогняні струмені на порожню всепоглинаючу землю.

Світлий і нескінченний протяг віяв на всю широчінь обрію, шикував дерева в алеях під чисті лінії перспективи, лагіднішав у своєму великому і пустому самозавіюванні і врешті спинявся — із забитим подихом, величезний, дзеркальний, немов би хотів помістити у своєму всеохопному дзеркалі ідеальний образ міста, фата-моргану, продовжену вглиб його увігнутості. Тоді світ на мить завмирав, тамував подих, просвітлений, хотів увійти повністю в те оманливе відображення, в ту тимчасову вічність, яка йому відкривалася. Але щаслива нагода минала, вітер ламав своє дзеркало, і нами знову заволодівав час.