Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Тлуїна мати заробляє по господинях миттям підлоги. Вона мала і жовта, ніби шафран [9] Ш а ф р а н — темно-помаранчевий порошок, який отримують з висушених тичинок квітки з такою ж назвою, застосовується в медицині, кулінарії (як приправа) та як жовтий барвник. , що ним же й натирає підлогу, столи з ялиці, лавки, тапчани та іншу меблю, яку вишуровує по бідняцьких житлах. Якось Аделя завела мене до тієї старої Мариськи додому. Був ранній ранок, ми зайшли до низької, синькою побіленої халупи з утоптаною глиняною долівкою, на якій лежало раннє сонце, яскраво-жовте у ранковій тиші, що її розтинав голосний скрекіт селянського настінного дзиґаря. На соломі, вистеленій по скрині, лежала дурна Мариська, бліда, мов облатка, й тиха, мов рукавичка, з якої вислизнула долоня. І, наче користуючись її сном, тепер тут промовляла жовта, яскрава, зла тиша — монологічно, сварливо, лунко і брутально виголошуючи свою маніакальну тираду. Марисьчин час — в’язень її душі, покинув її з жахливою очевидністю і самовільно заходив по хаті, галасливий, шумний, пекельний, виростаючи в яскравій мовчанці ранку з гучного млина-дзиґаря, ніби зле борошно, сипке борошно, дурне борошно безумців.

В одній із хатчин, оточеній бурими штахетами і зануреній у буйну зелень садка, мешкала тітка Аґата. Підходячи до неї, ми прямували садом повз кольорові скляні кулі [10] Нині забутий звичай прикрашати сади скляними кулями був популярний у часи Шульцової молодості. , що кріпилися до тичок, рожеві, зелені та фіолетові — в них було зачаровано цілі сяйнисті світи, немов ті ідеально щасливі видива, що їх замкнуто в незрівнянну досконалість мильних бульбашок.

У півтемних сінях зі старими олеографіями, пожертими пліснявою та побляклими від старості, ми віднаходили знайомий запах. У цьому питомому старому душкові вмістився напрочуд простий синтез людських життів, есенція роду, різновид крові і секрет призначень, ненав’язливо зосереджений у щоденному проминанні їхнього власного, окремо взятого часу. Старі мудрі двері, глухі зітхання яких випускали і впускали цих людей, мовчазні свідки виходів та повернень матері, доньок і синів — відчинилися, ніби створи шафи, безгучно, — і ми увійшли в те життя. Вони сиділи, наче під покровом своєї долі, й не захищалися, першими ж незграбними жестами виказавши нам свою таємницю. Та хіба ми кров’ю й долею не ріднилися з ними?

Кімната була темна й оксамитова, в насичено-синіх шпалерах із золотим орнаментом, хоч відлуння вогнистого дня ще й тут пострибувало мосяжними рамами картин, позолотою клямок, облямівок, дарма що профільтроване крізь густу зелень саду. З-під стіни підвелася тітка Аґата, велика й дебела, з округлим і білим тілом, розцяткованим ластовинною ржавістю. Ми підсіли до неї, ніби на краєчок долі, ледь присоромлені тою невправністю, з якою вона так беззастережно нам відкрилася, й пили воду зі соком ружі — предивний напій, що в ньому я наче відчув найглибшу сутність отієї спекотної суботи.

Тітка нарікала. Це був провідний тон її бесід, голос її білого родоплідного тіла, що буяло вже ніби й за межами особи, сяк-так ще утримуваної вкупі, в путах індивідуальної форми, але навіть у цій зібраності вже помноженої, готової розпастися, розгалузитися, розсипатися на собі подібних. Це була вже майже самоплідність, нездорово розбуяла жіночність без гальм.

Здавалося, вже сам тільки аромат самця, запах тютюнового диму, кавалерський жарт міг підштовхнути цю розпашілу жіночність до розпусної дівородності. І насправді всі її скарги на чоловіка, його службу, всі турботи про дітей — все було тільки покрученим ремствуванням невтоленої плодючості, продовженням того сварливого, злого і зарюмсаного кокетування, яким вона безуспішно спокушала чоловіка. Дядько Марек, малий, зігнутий, з обличчям, вископленим зі статевих ознак, сидів у своєму сірому банкрутстві, змирившися з долею, вкритий безмежною зневагою, в тіні якої, здавалося, просто відпочивав. У сірих його очах жеврів далекий відблиск саду, розіп’ятий на вікні. Часом він силкувався слабким відрухом заперечити, вчинити опір, але хвиля самодостатньої жіночності змітала вбік цю несуттєву жестикуляцію, переможно проносилася повз нього, накривала своїми широкими струменями безсилі конвульсії чоловічості.

Щось трагічне було в цій неохайній та нерозумній плодючості — біда істоти, що протистоїть небуттю і смерті на їхній межі, такий собі героїзм жіночності, що врожайно тріумфує навіть над каліцтвом природи, над чоловічою неспромогою. Потомство однак доводило слушність її материнської паніки й дітородного шалу, що вичерпувався всуціль невдалими виплодами, ефемерними фантомами без крові й лиця.