Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Але світіння весняного снігу поволі блякло і пригасало, насувалося чорне й густе передсвітанкове потьмяніння. Деякі з нас засинали в теплому снігу, інші в гущавині намацували брами своїх домівок, навпомацки входили до темних приміщень, у сни своїх батьків і братів, у глибоке ненастанне хропіння, що його наздоганяли на своїх запізнених шляхах.

Оті нічні сеанси повнилися для мене загадковою красою, тож і тепер я не міг поминути нагоди й не зазирнути до рисувального залу, вирішивши при цьому, що не затримаюсь у ньому довше, ніж на хвилинку. Але, сходячи задніми кедровими сходами, що лунко резонували зі мною, зрозумів, що перебуваю на чужому, ніколи досі не баченому боці будинку.

Навіть і найтихіший шерех не порушував урочистої тиші. Коридори в цьому крилі були просторіші, застелені плюшевим килимом і елегантні. Невеликі приглушені лампи світили на їхніх вигинах. Проминувши одне таке коліно, я опинився у ще більшому коридорі, оздобленому з палацовою розкішшю. Одна з його стін відкривалася широкими скляними аркадами до середини помешкання. Там починалася довга анфілада кімнат, що тяглись углиб, облаштовані зі сліпучим блиском. Мій зір линув єдвабом обшивок на шпалерах, роззолоченими дзеркалами, дорогими меблями і кришталевими люстрами, потопаючи в м’яких, мов пух, і сповнених надмірностей інтер’єрах, що вирували кольоровими спалахами й миготіли арабесками, переплутаними гірляндами та щойно розпущеними квітами. Глибока тиша цих порожніх салонів повнилася тільки таємними поглядами, що ними перекидалися дзеркала, і сполохом арабесок, що бігли фризами вгорі уздовж стін і зникали в ліпнині білих склепінь.

Я спинився з подивом і шаною перед тією розкішшю, здогадуючись, що моя нічна ескапада неочікувано затягнула мене у директорове крило, просто в його приватне помешкання. Я стояв, приголомшений цікавістю, з розкалатаним серцем, готовий пуститися бігцем від найменшого шереху. Адже чим я, застуканий, зміг би виправдати це моє нічне підглядання, мою зухвалу влізливість? В одному з глибоких плюшевих крісел могла сидіти, невидима й тиха, директорова донечка — і що, якби вона раптом звела на мене очі з-над книжки, чорні Сивіллині [62] С и в і л л а — у грецькій міфології віщунка, що пророкує майбутнє; Сивіллині очі — бездонні, пророчі, таємничі. спокійні очі, погляду яких жоден із нас не міг витримати? Але відступити на півдорозі, не здійснивши задуманого плану, я вважав би боягузтвом. Зрештою, навколо панувала глибока тиша цих переповнених багатством покоїв, освітлених тьмянуватим світлом незрозумілої пори. Крізь аркади коридору я бачив на другому кінці просторого салону великі скляні двері, що вели на терасу. Було так тихо, що я набрався сміливості. Мені не здалося надто ризикованим ділом зійти кількома сходинками на рівень залу, двома-трьома стрибками перескочити великий дорогий килим і опинитися на терасі, з якої вже нескладно було вийти на добре знайому мені вулицю.

Так я і зробив. Зійшовши на паркет салону, поруч із великими пальмами, що виростали з вазонів аж до настельних арабесок, я зауважив, що, власне кажучи, перебуваю на нейтральній смузі, позаяк салон зовсім не мав передньої стінки. Він був чимось на зразок великої лоджії, що парою сходинок сполучалася з міською площею. Це була наче віднога тієї площі, і деякі меблі стояли вже на бруківці. Я збіг тими кам’яними сходами і знов опинився на вулиці.

Сузір’я вже попереверталися з ніг на голову, всі зірки перекрутилися на другий бік, але Місяць, загорнутий у перину хмарок, які він просвічував ізсередини своєю незримою присутністю, здавалося, ще мав перед собою нескінченний шлях і, заглиблений у свої непрості небесні процеси, навіть не думав про світанок.

На вулиці чорніло кілька колясок, заїжджених і розтелепаних, мовби скалічілі приспані краби чи таргани. Візник нахилився з високих козлів. Обличчя мав дрібне, червоняве і добре. «Поїдемо, паничу?» — спитав. Тарадайка задриготіла всіма суставами та суглобами свого збірного організму і рушила на легких колесах.

Але хто такої ночі сміє довіритися примхам непередбачуваного візника? У скреготі шпиць, рипінні короба й буди я ніяк не міг порозумітися з ним щодо того, куди нам їхати. На все, хоч би що я говорив, він тільки недбало й поблажливо кивав і все щось підспівував, їдучи кружними шляхами через місто.

Перед якимось шинком стояла група візників, приязно вітаючи його руками. Він щось радісно відказав їм, після чого, не зупиняючи коляски, кинув мені на коліна віжки, зістрибнув із козлів і приєднався до товариства. Кінь, старий і мудрий візничий кінь, побіжно озирнувся й потягнув далі розміреним клусом. Власне кажучи, тільки він і викликав довіру: здавався куди мудрішим за візника. Але правити я не вмів, тож мусив покластися на його волю. Ми в’їхали у приміську вулицю, з обидвох боків оточену садами. Вони поступово, в міру нашого пересування, переходили в парки з великими деревами, а ті — в ліси.