Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Попри те батько зміг розвинути програму тієї другої деміургії, праобраз іще однієї генерації творінь, яка мала відверто протистояти панівній епосі. «Нам не залежить, — казав він, — на творах із довгим диханням, як і на далекосяжних сутностях. Наші витвори не будуть героями багатотомних епопей. Їхні ролі будуть короткі, малослівні, характери — без планів на дальший розвиток. Часто ми завдаватимемо собі праці покликати їх до життя лише заради єдиного жесту, одного слова, лише на одну мить. Будьмо відверті: ми не збираємось акцентувати на довготривалості чи добротності виконання, наші витвори будуть радше тимчасовими й одноразовими. Якщо це будуть, наприклад, люди, то ми наділимо їх лиш одним боком обличчя, однією рукою, ногою, тією саме, що буде їм потрібна в їхній ролі. Було б занудством перейматися ще й другою їхньою ногою, якщо вона справді не має значення. Ззаду вони можуть бути просто зашиті полотном чи побілені. Наші амбіції базуватимуться на гордому гаслі про те, щоб на кожен жест був інший актор. Обслуговувати кожне слово і кожен рух буде покликаний нами до життя окремий суб’єкт. Такий наш смак, це буде світ за нашими вподобаннями. Деміург полюбляв досконалі, вишукані і складні матеріали — ми віддамо перевагу дешевизні. Нас просто вабить і захоплює невибаглива вбогість матеріалу. Вам зрозумілий, — запитував батько, — глибокий сенс цієї слабкості, цього потягу до пістрявого промокального паперу, до пап’є-маше, до лакування, до клоччя і мотлоху? Це, — казав він із болісною усмішкою, — наша любов до матерії як такої, до її пухнастості й дірчастості, до її єдиної містичної консистенції. Деміург, цей великий митець і майстер, учинив її невидимою, наказав ховатися під хвилюванням життя. Ми ж, навпаки, любимо її скрегіт, її спротив, її склепану сяк-так незграбність. Любимо під кожним жестом, кожним рухом бачити її обважнілу натугу, її безвладність і милу клишоногість».

Дівчата сиділи нерухомо, зі скляними очима. Їхні обличчя повитягувались і заслухано подурніли, щоки зачервонілись, і в цю мить було непросто оцінити, до якої з генерацій творення вони належать — першої чи другої.

«Коротше кажучи, — завершував батько, — ми хочемо створити людину ще раз, але тепер за образом і подобою манекена».

Тут заради точності у звітуванні ми повинні описати певний дрібний і несуттєвий інцидент, який трапився в цей момент батькової лекції, хоч ми й не надаємо йому жодної ваги. Цей інцидент, цілком незрозумілий та безглуздий у ланцюгові подій, піддається тлумаченню хіба що з точки зору залишкового автоматизму, без попередніх обставин і тяглості, як своєрідна злостивість об’єкта, перенесена до психічної царини. Читачеві радимо проіґнорувати його з такою ж легкістю, що й ми. Ось його перебіг.

У мить, коли батько вимовляв слово «манекен», Аделя поглянула на свій годинник, після чого, по-змовницькому, на Польду. Тоді разом із кріслом висунулася на одну п’ядь уперед, підняла краєчок сукні, повільно виставила з-під нього обтягнуту чорним шовком ступню й потяглася нею, ніби змія голівкою.

Так вона й сиділа увесь час протягом тієї сцени, цілком завмерши, з великими неспокійними очима, поглибленими до того ж блакиттю атропіну, маючи по обидва боки Польду і Павлину. Усі втрьох широко вирячалися на батька. Той кахикнув, замовк, похилився і раптом сильно почервонів. За одну мить обрис його лиця, щойно такий розвихрений, повний вібрувань, замкнувся на впокорених рисах.

Він — натхненний єресіарх, ледве звільнений з вихору власного піднесення, — раптово закрився в собі, змалів і згорнувся. Хоч, може, його підмінили кимось іншим. Той інший сидів тепер напружившись, дуже червоний, з опущеними долу очима. Панна Польда підійшла і схилилася над ним. Легенько попліскуючи його по плечах, вона сказала з лагідною заохотою: «Якубчик буде розумний, слухняний. Якуб не буде впертий. Ну, будь ласка… Якубе, Якубе…».

Випнутий Аделин пантофлик ледь помітно тремтів і поблискував, ніби зміїне жало. Батько повільно, все ще з опущеними очима, підвівся, механічно ступив крок уперед і зсунувся на коліна. Лампа сичала в тиші, гущавиною шпалер туди-сюди бігали красномовні погляди, літали пошепти отруйних язиків, зиґзаґи думок…

Наступного вечора батько з поновленим запалом вдався до тієї ж неясної й сумнівної теми. Плетиво його зморщок розплутувалось і знову заплутувалося з особливою химерністю. У кожній спіральці крився добрячий заряд іронії. Та іноді натхнення розширювало кола його зморщок, що росли велетенським грозяним вихором, мовчазними волютами [33] В о л ю т а (з лат.) — скульптурно-архітектурний орнамент у формі спіралі або сувою. розходячись у глибини зимової ночі. «Фігури з паноптикумів [34] П а н о п т и к у м (з гр.) — виставка або музей, що демонструють колекцію всіляких дивнот; виставка воскових фігур. , любі пані, — почав батько, — то жебрачі пародії на манекенів, але навіть у цьому вигляді не варто ставитися до них легковажно. З матерією не жартують. Вона завжди повниться трагічною поважністю. Хтось іще сміє думати, ніби з матерією можна гратися, ніби можна її задля жарту переформовувати, ніби жарт не вростає в неї, не вгризається негайно, мов доля або призначення? Чи відчуваєте біль, глухе зневолене страждання, закуте в матерію страждання того чупирадла, яке не знає, чому воно таке, чому воно мусить існувати в цій силоміць накинутій пародійній формі? Чи усвідомлюєте силу вислову, форми, омани, ступінь тиранічної сваволі, з якою він, жарт, кидається на беззахисну колоду й загарбує всю її, ніби власна тиранська розпаніла душа? Надаєте якій-небудь голові з полотна і клоччя гнівного виразу — й залишаєте її з цим гнівом, з цією конвульсією, з цією напругою назавше, замкнутою у сліпій люті, що вже ніколи її не відпустить. Юрба гигоче з такої пародії. Плачте ж, любі пані, над власного долею, споглядаючи муки ув’язненої, пригнобленої матерії, що не знає, хто вона й навіщо, і куди заведе той жест, яким її обмежено назавжди.