Герман Гессе - Степовий вовк

Щодо Галлерових записок, цих чудних, почасти хворобливих, а почасти прекрасних, змістовних фантазій, то мушу сказати, що якби вони потрапили мені до рук випадково, і якби я не знав їхнього автора, то, мабуть, обурено викинув би їх. Але завдяки знайомству з Галлером я зміг більш-менш зрозуміти їх, ба навіть оцінити. Я ще добре подумав би, чи показувати їх комусь, якби бачив у них тільки патологічні фантазії одного схибного бідолахи. Але я бачу в них щось більше, документ часу, бо знаю тепер, що Галлерове божевілля ― це не химерія окремої людини, а недуга самої доби, невроз того покоління, до якого належить Галлер, і ним охоплені не тільки слабкі, неповноцінні особи, а якраз сильні, найрозумніші й найобдарованіші.

Ці записки, байдуже, більше чи менше реальних подій покладено в їхню основу,― спроба подолати широко розповсюджену хворобу часу не замовчуванням чи виправданням її, а перетворенням самої цієї хвороби в об'єкт зображення. Це справжнісінька мандрівка крізь пекло, часом боязка, а часом мужня подорож крізь хаос затьмареного душевного світу, подорож, почата з твердим наміром перейти пекло, підставити чоло хаосові й вистраждати все до кінця.

Ключ до такого розуміння дав мені сам Галлер. Якось, коли ми розмовляли про так звані жахи середньовіччя, він сказав:

— Тих жахів насправді не було. Якби середньовічна людина пізнала весь спосіб нашого теперішнього життя, вона побачила б у ньому ще більше жахів, жорстокості й варварства, ніж у своєму. Кожна доба, кожна культура, кожен звичай і традиція мають свій характер, свої, тільки їм властиві, лагідні й суворі риси, свою красу й жорстокість, вважають звичайним явищем певні страждання і терпляче приймають певне зло. Людське життя стає справжньою мукою, справжнім пеклом тільки там, де перетинаються дві доби, дві культури, дві релігії. Якби людині античного світу довелося жити в добу середньовіччя, вона б задихнулася, як задихається дикун серед нашої цивілізації. Але бувають часи, коли ціле покоління так застрягає між двома епохами, між двома способами життя, що всяка мораль, всяке почуття норми і безпеки, всяка душевна простота втрачається. Звичайно, не кожен відчуває це з однаковою силою. Така натура, як Ніцше, вистраждала наше теперішнє зло на ціле покоління раніше. Те, що йому довелося пережити самому, серед людей, які його не розуміли, тепер переживають тисячі.

Я часто згадував ці слова, коли читав його записки. Галлер належав до тих, що застрягли між двома епохами, втратили почуття безпеки й душевну простоту, до тих, кому судилося всі сумніви в сенсі людського існування переживати як свою особисту муку, своє особисте пекло. У цьому, здається мені, полягає значення, яке можуть мати для нас його записки, і тому я вирішив опублікувати їх. Взагалі ж я їх ні захищаю, ні засуджую, хай кожен читач зробить це сам, так, як йому підказує сумління.

Записки Гаррі Галлера

Тільки для божевільних

День минув так, як і минають мої дні: я скоротав його, повільно вбив, примітивно й нерішуче, як завжди,― кілька годин попрацював, перегорнув купу старих книжок, дві години терпів біль, як і буває з літніми людьми, тоді ковтнув порошок і зрадів, що вдалося перехитрити той біль, посидів у гарячій ванні, всотуючи в себе її благодатне тепло, тричі вибрав пошту й переглянув усі ті непотрібні листи, газети й журнали, зробив свої дихальні вправи, а вправи на медитацію сьогодні поледачився зробити, годину погуляв, милуючись прегарними, ніжними, легенько виписаними на небі хмарками-баранцями. Гуляти було дуже приємно, читати старі книжки й лежати в теплій ванні так само, але загалом це був не чудовий, осяйний день, коли тебе заливає щастя й радість, а просто один із тих днів, які я давно вже вважаю за нормальні й до яких маю звикати: досить приємний, не надто тяжкий, цілком стерпний, не найгірший безбарвний день літнього невдоволеного чоловіка, день, що минув без особливих мук, без особливих турбот, без справжього горя, без відчаю, день, коли навіть питання, чи не пора вчинити як Адальберт Штіфтер ― голячись, перерізати собі горло,― обмірковують спокійно й діловито, без хвилювання і страху.

Хто знає інші дні, з нападами подагри або з прикрим болем голови, що гніздиться десь за очними яблуками й підступно обертає кожен порух зорового чи слухового нерва в пекельну муку, або дні, що вбивають душу, гнітючі дні внутрішньої порожнечі й відчаю, коли серед сплюндрованої, висмоктаної акціонерними компаніями землі до тебе на кожному кроці шкірить зуби людський світ і так звана культура у своєму брехливому, вульгарному, пустопорожньому ярмарковому глянці, гидкому, як блювотний порошок, коли все це збирається докупи і всією вагою налягає на твоє хворе «я»,― хто знає це пекло, той дуже вдоволений такими нормальними, помірними днями, як сьогодні; він вдячно сидить біля теплої груби, вдячно переконується, читаючи ранкову газету, що й цього дня ніде не вибухнула нова війна, ніде не встановлено нової диктатури, не викрито якогось особливого свинства в політиці й економіці, вдячно настроює струни своєї заіржавленої ліри на стриманий, досить бадьорий, майже радісний псалом подяки, навіваючи ним нудьгу на свого мирного, лагідного, ледь приглушеного бромом бога половинчастого задоволення, і в густій, теплій атмосфері цієї задоволеної нудьги, цієї безболісності сприйнятої з великою вдячністю, половинчастий бог, що неуважно киває головою, і торкнутий сивиною половинчастий чоловік, що півголосом співає псалом, схожі між собою, мов близнюки.