Ніколи не забуду нашого першого знайомства. Доти ми знали одне одного лише так, як знають сусіди, що винаймають поряд кімнати. Аж ось одного вечора, повертаючись додому з контори, я, на свій подив, побачив, що пан Галлер сидить на помістку між другим і третім поверхом. Він сидів на верхньому східці й відсунувся вбік, щоб пропустити мене.
— Вам недобре? ― спитав я.― То я проведу вас нагору.
Галлер підвів на мене очі, і я помітив, що ніби збудив його зі сну. Поволі на обличчі в нього проступила усмішка, та гарна, жаліслива усмішка, від якої в мене так часто ставало важко на серці, і вій запросив мене сісти біля нього. Я подякував і сказав, що не звик сидіти на сходах перед чужими дверима.
— Ну так, ви маете рацію,― мовив він, і усмішка осяяла все його обличчя.― Але почекайте хвилинку, я вам покажу, чого мені захотілось тут трохи посидіти.
І він показав помісток перед помешканням на другому поверсі, де жила якась удова. На невеличкій, викладеній паркетом латочці між сходами, вікном і заскленими дверима стояла під стіною висока шафа з червоного дерева зі старовинними олов'яними оздобами, а перед шафою, на маленьких, низеньких підставках,― два вазони у великих горщиках, азалія й араукарія. Вазони були гарні і завжди дуже чисті й доглянуті, на що я вже також з приємністю звертав увагу.
— Гляньте на цей помісток з араукарією, що. так чудесно пахне,― сказав Галлер.― Я часто не можу пройти, щоб хоч на хвилину не спинитися біля неї. У вашої тітки також гарно пахне, теж усюди лад і велика чистота, але тут, у цьому куточку з араукарією, все так витерто й вимито, знято кожну порошинку, так недоторканно чисто, що він просто світиться. Я завжди, коли проходжу повз нього, вдихаю на повні груди його запах. А ви хіба ні? Цей дух натертої підлоги, що ледь відгонить скипидаром, разом з духом червоного дерева, вимитого листя вазонів і всього іншого утворює новий запах, найвищий вияв міщанської чистоти, дбайливості й акуратності, почуття обов'язку й сумлінності навіть у дрібницях. Я не знаю, хто тут мешкає, але мені за цими заскленими дверима ввижається райська оселя чистоти, міщанської охайності, ладу і зворушливої, покірної відданості повсякденним звичкам та обов'язкам.
Оскільки я мовчав, він повів далі:
— Тільки прошу вас, не подумайте, що я глузую! Любий мій, я навіть не подумав би сміятися з цього міщанського ладу. Щоправда, сам я живу в іншому світі, ніж цей, і, мабуть, у такому помешканні з араукаріями не зміг би витримати жодного дня. Та хоч я й старий, трохи вже облізлий степовий вовк, а все ж таки я теж син своєї матері, а моя мати була міщанкою, плекала вазони, прибирала кімнати й сходи, витирала меблі, витрушувала завіси й намагалася привнести у своє житло і в своє життя якнайбільше охайності, чистоти й ладу. Про все це нагадує мені запах скипидару та араукарії, тому я час від часу сідаю тут, милуюся цим тихим, малесеньким острівцем ладу й радію, що він ще й досі існує.
Він спробував підвестися. Я побачив, як йому було важко, і трохи підтримав його; він прийняв мою допомогу. Я мовчав, але, так само, як раніше моя тітка, піддався чарам, що їх часом наче випромінював цей дивний чоловік. Ми поволі рушили сходами вгору, а коли дійшли до його дверей, він, уже з ключем у руках, ще раз глянув мені у вічі і приязно сказав:
- Ви йдете з контори? Ну звичайно. Я, бачите, мало що знаю про таку роботу, як ваша, бо живу якось осторонь від людей, на узбіччі. Але думаю, що вас також цікавлять книжки й таке інше. Тітка якось казала мені, що ви скінчили гімназію і добре знали грецьку мову. Показати вам один вислів Новаліса, на який я натрапив сьогодні вранці? Я певен, що він і вам сподобається.
Він завів мене до своєї кімнати, де дуже тхнуло тютюном, витяг з купи книжок томик і заходився гортати його, шукаючи вислову, який хотів мені показати.
— А це теж добра думка, дуже добра, ось послухайте,― мовив він.― «Людина повинна пишатися стражданням. Кожне страждання нагадує нам, що ми високо розвинені істоти». Гарно! І це за вісімдесят років до Ніц- ше! Але я мав на думці не цей вислів. Хвилиночку... Ось він. Слухайте: «Більшість людей не хочуть плавати, поки не навчаться». Правда ж, дотепно? Звичайно, вони не хочуть плавати! Вони ж бо народжені для суходолу, а не для води. І, певна річ, вони не хочуть мислити, бо створені для того, щоб жити, а не щоб мислити! А хто мислить, хто вбачає в мисленні своє покликання, той, хоч і може далеко зайти в цьому напрямку, все-таки плутає суходіл з водою й колись потоне.
Читать дальше