Герман Гессе - Степовий вовк

Ми поскидали загиблих також у провалля. Вже чути було сигнали наступної машини. Цю підстрелили просто з дороги. Вона, мов п'яна, ще трохи прокотилася, тоді перекинулась, чмихаючи мотором. Один пасажир лишився в ній, а пасажирка, гарна молода дівчина, навіть не поранена, тільки дуже бліда й налякана, вибралась на дорогу. Ми чемно привіталися з нею й запропонували їй свої послуги. Вона була така перелякана, що не могла слова сказати, лише дивилась на нас, як божевільна.

— Ну, то спершу гляньмо на старого,― мовив Густав і обернувся до пасажира, що й досі ще висів на сидінні позад мертвого водія.

То був літній чоловік з коротким сивим чубом. Хоч його розумні, світло-сірі очі були розплющені, проте, видно, його тяжко поранило, в кожному разі, з рота в нього текла кров і шию якось моторошно перекривило.

— Дозвольте відрекомендуватися, шановний пане. Мене звати Густав. Нам довелося вбити вашого водія. Можна запитати, з ким ми маємо честь розмовляти?

Чоловік холодно й сумно глянув на нас.

— Я старший прокурор Лерінг,― повільно мовив він.― Ви вбили не тільки мого бідолашного водія, а й мене, я відчуваю, що скоро помру. Нащо ви в нас стріляли?

— Бо ви перевищували швидкість.

— Ми їхали з нормальною швидкістю.

— Те, що вчора було нормальне, сьогодні вже ненормальне, пане старший прокуроре. Сьогодні ми вважаємо, що швидкість будь-якого автомобіля надто велика. Ми нищимо всі автомобілі і всі інші машини також.

— І свої гвинтівки?

- До них теж дійде черга, якщо матимемо час їх знищити. Мабуть, завтра чи післязавтра нам усім буде кінець. Ви ж бо знаєте, що наша частина світу страхітливо перенаселена. От ми й хочемо, щоб стало трохи вільніше.

— То ви стріляєте всіх підряд? Звичайно. Хоч багатьох, безперечно, буває шкода; Наприклад, цієї молодої гарної дами ― це ваша дочка?

— Ні, це моя стенографістка.

— Тим краще. А тепер, будь ласка, вилазьте чи давайте ми вас витягнемо, бо машину треба знищити.

— Я волію, щоб ви мене знищили разом із нею.

— Як хочете. Дозвольте ще одне запитання. Ви прокурор. Я ніколи не міг собі уявити, як людина може бути прокурором. Ви живете з того, що звинувачуєте й засуджуєте інших людей, здебільшого нещасних. Еге ж?

— Так виходить. Я виконував обов'язок. Це була моя праця. Так само як праця ката ― вбивати тих, кого я засудив. Ви ж теж робите те саме ― вбиваєте людей.

— Ваша правда. Тільки ми вбиваємо не з обов'язку, а для свого задоволення, чи, швидше, з невдоволення світом, з розпачу. Тому, вбиваючи, ми відчуваємо певну втіху. А ви, вбиваючи, ніколи не відчували втіхи?

— Мені нудно розмовляти з вами. Будь ласка, доводьте свою працю до кінця. Якщо вам невідоме почуття обов'язку...

Він замовк і витягнув губи, наче хотів плюнути. Але на губах з'явилося тільки трохи крові, що спливла на підборіддя.

— Стривайте! ― ввічливо мовив Густав.― Почуття обов'язку мені справді не відоме, вже не відоме. Колись я офіційно весь час мав справу з почуттям обов'язку. Я був професором теології. Крім того, я був солдатом і брав участь у війні. Те, що мені здавалося моїм обов'язком і що мені наказували авторитети й начальники, завжди було недобре, мені щоразу кортіло зробити навпаки. Але якщо тепер мені вже не відоме почуття обов'язку, то зате відоме почуття вини,― а може, це те саме. Вже тим, що мати народила мене, я завинив, я приречений жити, зобов'язаний бути підданцем якоїсь держави, бути солдатом, убивати, платити податки на озброєння. А тепер, цієї хвилини, моя вина знову змушує мене вбивати, як колись на війні. І цього разу я вбиваю без огиди, я змирився зі своєю виною. Я не маю нічого проти того, щоб цей безглуздий, захаращений світ розлетівся в друзки, я радо допомагаю йому загинути, і сам радо загину з ним.

Прокурор щосили намагався всміхнутись. Усмішка вийшла не дуже вдала, бо на губах у нього налипла кров, але все ж таки видно було, що він усміхається.

— Чудово,― сказав він,― отже, ми колеги. Виконуйте ж свій обов'язок, колего.

Дівчина тим часом заніміла край дороги.

Тієї миті знов засигналив якийсь автомобіль, що на повній швидкості мчав до нас. Ми трохи відтягли дівчину вбік і притислися до скелі. Автомобіль налетів на підбиту машину, різко загальмував, піднявся передніми колесами вгору, але опустився додолу цілий. Ми швидко схопили гвинтівки й наставили на прибульців.

— Вилазьте! ― скомандував Густав.― Руки вгору!

З машини вилізли троє чоловіків і слухняно підняли руки.

— Серед вас є лікар? спитав Густав.