Герман Гессе - Степовий вовк

Та найкраще з усього було те, що біля мене раптом з'явився мій шкільний товариш Густав, про якого я вже десятки років нічого не чув, один із найневгамовніших, найдужчих і найжиттєрадісніших товаришів мого дитинства. Серце в мене радісно тьохнуло в грудях, коли я побачив, як він підморгує мені, щоб я йшов за ним, і я негайно з радістю послухався.

— Боже, як добре, що я тебе знов побачив, Густаве,― радісно мовив я.― Ким ти став?

У його веселих блакитних очах спалахнули сердиті іскорки, так самісінько, як колись у дитинстві.

— Дурню, неодмінно треба щось питати й базікати! Я став професором теології, якщо це тебе цікавить, але тепер, на щастя, всім уже байдуже до теології, голубе,― війна. Ходімо!

Він пострілом збив водія з невеликої машини, що саме гуркотіла нам назустріч, спритно, як мавпа, скочив у неї, спинив і сказав мені теж сідати. Ми з пекельною швидкістю помчали під кулями поміж перекинутими машинами через усе місто й виїхали на околицю.

— Ти воюєш на боці фабрикантів? ― спитав я.

— Ет, це справа смаку, ми про це поговоримо, як виїдемо за місто. Або ні, скажу тепер: мені б хотілося, щоб до влади прийшла інша партія, хоч, звичайно, від того нічогісінько не змінилося б. Я теолог, і мій предок Лютер свого часу помагав князям та багатіям придушувати селян, а ми тепер трохи виправимо його помилки. Кепська машина, хоч би ще кілька кілометрів витримала!

Швидко, як на крилах, ми з гуком мчали мирною, зеленою, широкою рівниною, аж поки через багато миль почали повільно підійматися в дедалі стрімкіші гори. Ми спинилися на гладенькій, слизькій дорозі, що круто звивалася між високою скелею з одного боку і невисоким захисним муром із другого. Далеко внизу блищала синя гладінь озера.

– Гарна місцевість,― мовив я.

–Дуже гарна. Можна її назвати Віссю, бо скоро тут зламається не одна вісь, Гаррі. Зараз побачиш! Біля дороги росла висока пінія, і в її верховітті ми побачили чатову вежу ― таку собі хижку, збиту з дощок. Густав хитро підморгнув мені й засміявся. Ми швидко вибрались з машини, видряпалися на пінію і, важко дихаючи, сховались у вежі, яка нам дуже сподобалась. Там ми знайшли гвинтівки, пістолети і ящики з патронами. Не встигли ми трохи відпочити й зручно розташуватись, як за найближчим поворотом хрипко і владно засигналив великий розкішний автомобіль, що, гуркочучи, на великій швидкості наближався до нас гладенькою гірською дорогою. Ми вже тримали напоготові гвинтівки. Пригода була страшенно цікава.

— Цілься в шофера! ― швидко наказав Густав, коли важка машина пролітала повз нас.

Я націлився у синій кашкет водія й натиснув на гачок. Водій осів. Машина помчала далі, вдарилась о скелю, відскочила назад, важко й сердито, мов великий товстий джміль, гупнула об мур, перекинулась, тихо затріщала й полетіла в прірву.

— Одна є,― засміявся Густав.― Друга буде моя.

На дорозі вже з'явилася друга машина. В ній сиділи троє або четверо людей. За головою жінки нерухомо, горизонтально плив кінець блакитного серпанку. Мені стало шкода його. Хтозна, може, під тим серпанком сміялося найвродливіше жіноче обличчя. Господи, якщо вже ми граємося в розбійників, то, може, було б краще й справедливіше йти за прикладом своїх великих попередників і не поширювати своєї хвацької кровожерливості на гарних дам. Та Густав уже вистрілив. Водій стріпнувся похиливсь на кермо, машина наскочила на прямовисну скелю, ковзнула по ній угору й ляпнула назад на дорог колесами догори. Ми почекали, проте ніщо в ній не ворушилось, люди тихо лежали під машиною, наче в пастці. Мотор ще гув і колеса смішно крутилися в повітрі але раптом пролунав страхітливий вибух, і машину охопило яскраве полумя.

— «Форд»,― сказав Густав.― Треба злізти й звільнити дорогу.

Ми спустилися з дерева й підійшли до машини. Скоро з неї зостався самий кістяк. Ми зробили зі стовбурів молодих деревець важелі, відсунули покручене залізо дороги й перекинули через захисний мур у провалля, кущах ще довго тріщало. Двоє загиблих випали з машини коли ми її перевертали, й лежали на дорозі. Одяг и них де-не-де обгорів. На одному піджак був майже цілий, і я обшукав його кишені, хотів побачити, хто то був у одній кишені я намацав шкіряний гаманець і знайшов у ньому візитні картки. Я витяг одну й прочитав: «Тат твам асі».

- Смішно,― мовив Густав.― Але хіба не однаково, як звати тих людей, що ми тут убиваємо? Вони такі самі бідолахи, як і ми, а їхні імена не мають ніякого значення. Цей світ повинен завалитися, і ми разом із ним. Найкраще було б потримати його десять хвилин під водою, та й по всьому. Ну, до роботи!