Герман Гессе - Степовий вовк

— Що, завжди було так, як тепер? Завжди світ існував тільки для політиків, спекулянтів, кельнерів і гульвіс, а людям не було чим дихати?

— Може, я не знаю. Та й ніхто цього не знає. І, врешті, хіба не однаково? Але я оце, друже мій, згадую генія, на якого ти молишся, про якого ти часто розповідав і листи якого читав мені, про Моцарта. Як було з ним? Хто керував за його часів світом, збирав вершки, завдавав тон і мав якусь вагу ― Моцарт чи комерсанти, Моцарт чи нікчемна посередність? І як він помер, як його поховано? Так, по-моєму, було завжди, і завжди так буде, а те, що вони в школах звуть «світовою історією» і що примушують задля освіти завчати напам'ять, з усіма його героями, геніями, великими вчинками й високими почуттями,― все те брехня, яку вигадали вчителі, щоб морочити ним голову дітям відповідного віку. Завжди так було, і завжди так буде ― гроші і влада, ціла доба, весь світ належить сірій дрібноті, а справжнім людям не належить нічого. Нічого, крім смерті.

— І більше нічогісінько?

— Ні, щось належить: вічність.

— Ти маєш на увазі добре ім'я, славу серед нащадків?

— Ні, Вовче, не славу ― що вона варта? Невже ти віриш, що всі справжні, повноцінні люди здобувають славу і нащадки знають їх?

— Ні, звичайно, ні.

— Отож-бо, я мала на увазі не славу. Слава існує тільки в уяві вчителів, які використовують це слово, щоб виховувати своїх учнів. О ні, я мала на увазі не славу, а те, що зву вічністю. Побожні люди звуть його Царством Божим. Я так думаю: всі ми, вимогливі, ті, Кому відома туга, хто не вміщається в цьому світі, не могли б жити якби, крім тутешньої атмосфери, не було ще якоїсь іншої, якби, крім цієї доби, не було ще й вічності, царства справжнього. До того царства належить музика Моцарта й вірші твоїх великих поетів, до нього належать святі, що творили дива, померли мученицькою смертю, стали для людей великим прикладом. Але до вічності належить також і образ кожного справжнього вчинку, сила кожного справжнього почуття, навіть якщо про них ніхто не знає, ніхто їх не бачить, не описує, не пробує зберегти для майбутнього. Бо вічність не має майбутнього, має тільки сучасність.

— Це правда,― сказав я.

— Зрештою,― задумливо повела вона далі,― побожні люди знають про це найбільше. Тому вони й витворили ідею святих і те, що вони звуть «сонмом святих». Святі ― це справжні люди, молодші брати Спасителя. Ми ціле своє життя простуємо до них кожним своїм добрим вчинком, кожною сміливою думкою, справжньою любов'ю. Давні художники зображали сонм святих на тлі золотавого неба, осяйним, гарним, сповненим миру,― це те саме, що я називала «вічністю». Це царство невидиме царство, яке існує поза часом. Це наше царство, та наша домівка, туди прагне наше серце, Степовий Вовче і тому ми тужимо за смертю. Там ти віднайдеш свого Гете, Новаліса й Моцарта, а я своїх святих, Крістофера, Філіппа Нерійського і всіх інших. Є багато святих, що спершу були великими грішниками, але й гріхи можуть бути шляхом до святості, гріхи й порок. Ти сміятимешся з мене, а я часто думаю, що, може, навіть у моєму приятелеві Пабло причаївся святий. Ох, Гаррі, через який бруд, через яку брехню нам треба перейти, щоб дістатися додому! І нас нема кому вести, наш єдиний провідник ― туга за своєю домівкою.

Останні слова вона знов промовила ледь чутно. В кімнаті запала глибока тиша. Сонце вже хилилось до обрію, і позолочені написи нa корінцях багатьох моїх книжок мерехтіли в його промінні. Я взяв Герміну за голову, поцілував її в чоло й по-братньому притулився щокою до її щоки. Так ми простояли з хвилину. Мені було так гарно, що навіть не хотілося виходити з дому. Але на цю ніч, останню перед балом, Марія пообіцяла себе мені.

Та дорогою я думав не про Марію, а про те, що мені сказала Герміна. Мені здавалося, що то були не її міркування, а, мабуть, мої власні, які вона, ясновидиця, прочитала, ввібрала в себе й знов повернула мені. Але тепер вони набули форми й постали переді мною, наче нові. Тієї хвилини я був особливо вдячний їй за думки про вічність. Вони були потрібні мені, без них я не міг ані жити, ані вмерти. Моя приятелька і вчителька танців віддарувала мені сьогодні святий, потойбічний, позачасовий світ, світ вічних вартостей, божистої суті. Я мимоволі згадав сон про Гете, про старого мудреця, що пожартував, посміявся з мене так, як сміються тільки безсмертні. Аж тепер я зрозумів сміх Гете, сміх безсмертних. Той сміх був безпредметний, то було тільки світло, ясність, що лишається, коли справжня людина перейде людські страждання, пороки, помилки, пристрасті й непорозуміння і проб'ється у вічність, у міжзоряний простір. Бо «вічність» ― це не що інше, як вивільнення часу, так би мовити, його повернення до невинності, перетворення в Простір.