Герман Гессе - Степовий вовк

Герміна ніжно поглянула на мене. Її очі, чудові, страхітливі очі, раптом потемніли, як уже не раз бувало. Повільно підбираючи слова, вона мовила так тихо, що я мусив напружувати слух, щоб її почути.

— Я сьогодні тобі щось скажу, те, що давно вже знала й що ти давно вже знав, але, мабуть, іще не зважувався сам собі сказати. Я скажу тобі те, що знаю про нас із тобою і про нашу долю. Ти, Гаррі, був митцем і мислителем, сповненим радості й віри, завжди шукав великого й вічного, ніколи не вдовольнився банальним і дрібним. Та чим більше життя будило тебе і звертало твій погляд на самого себе, тим тяжче ставало твоє горе, тим глибше ти поринав у страждання, страх і розпач, загруз у них по саму шию, і все те, що ти колись вважав гарним і священним, що ти любив і шанував, уся твоя колишня віра в людей і в наше високе покликання,― все те виявилось даремним, не могло тобі допомогти, все воно втратило свою вартість і розсипалося на порох. Твоїй вірі не стало чим дихати. А смерть від задухи ― тяжка смерть. Правда ж, Гаррі? Хіба не така твоя доля?

Я лише кивав головою.

— Ти мав своє уявлення про життя, свої вимоги до нього, свою віру, був готовий до дій, до страждань і до жертв,― а потім поступово усвідомив, що світові не потрібно від тебе ніяких дій, жертв і так далі, що життя ― не велична поема з героїчними ролями тощо, а впорядкована міщанська кімната, де їдять, п'ють, лагодять шкарпетки, грають у карти, слухають радіо й цілком задоволені з цього. А той, хто має в душі щось більше, хоче героїчного й гарного, шанує великих поетів або святих,― той дурень і донкіхот. Ось так. Те самісіньке було й зі мною, друже мій! Я була обдарованою дівчиною, була покликана жити за високими взірцями, ставити до себе великі вимоги, виконувати великі завдання. Я могла взяти собі на плечі велику долю, стати королевою, коханою революціонера, сестрою генія, матір'ю мученика. А життя мені дозволило стати лише куртизанкою з досить добрим смаком ― і навіть цього мені було не так легко досягти! Ось як було зі мною. Якийсь час я дуже журилася цим і довго шукала вини в собі самій. Життя думала я, завжди справедливе, і якщо воно поглумилося з моїх чудових мрій, то, виходить, ті мрії були дурні нічого за собою не мали. Але від таких думок мені не ставало нітрохи легше. А оскільки я мала добрий зір і слух і була доволі таки цікава, то почала пильно придивлятися до так званого життя, до своїх знайомих і сусідів, багатьох людей із їхніми долями й побачила ось що, Гаррі: мої мрії мали під собою підстави, вони були тисячі разів справедливі, так само, як і твої. Але життя, дійсність були несправедливі. Несправедливо, що така жінка, як я, може або безглуздо змарнувати в злиднях свій вік за друкарською машинкою на службі в якогось грошовитого мішка, або задля грошей вийти за нього заміж, або стати немовби повією, і це все, іншого шляху вона не має. І так само несправедливо, що такий чоловік, як ти від самоти, страху й розпачу мусить хапатися за бритву. Хіба тільки що моє горе було, може, більше матеріальним і моральним, а твоє ― більше духовним; але і те, й те походить з одного джерела. Ти думаєш, я не розумію твого страху перед фокстротом, твоєї відрази до барів, танцювальних зал, до джазової музики і всього цього балагану? Дуже добре розумію, і так само розумію твою огиду до політики, розумію той сум, який викликає в тобі балаканина і безвідповідальна метушня партій і преси, той розпач, який навіває на тебе війна, і минула, і , майбутня, все те, що тепер люди думають, читають, будують, їхня музика, освіта, їхні ювілеї! Ти маєш слушність, Степовий Вовче, тисячу разів маєш слушність, все ж таки мусиш загинути. Ти надто вимогливий і голодний для цього простого, затишного світу, якому так мало треба, ти надто великий для нього, він тебе не прийме. Тому, хто сьогодні хоче жити і втішатися життям не можна бути таким, як ми з тобою. Тому, хто хоче музики замість галасу, радощів замість задоволення, душ замість золота, справжньої праці замість добування грошей, справжньої пристрасті замість гри в почуття,― тому в цьому затишному світі немає місця...

Вона опустила очі й задумалась.

— Герміно,― ніжно мовив я,― сестро, як ти вмієш бачити! А все-таки ти навчила мене танцювати фокстрот! Отже, ти вважаєш, що такі люди, як ми, надто великі для цього затишного світу, не можуть тут жити? Від чого це залежить? Це прикмета тільки нашої теперішньої доби? Чи так було завжди?

Не знаю. Хочу вірити, що це тільки наша доба тана що це тільки наша хвороба, тимчасове лихо. Наші проводирі завзято й успішно готують нову війну, а ми, решта, танцюємо фокстрот, заробляємо гроші і їмо шоколад ― певне, що в таку добу все має бути сіре. Будемо сподіватися, що інші часи були кращі і знов стануть кращі, багатші, далекосяжніші й глибші. Але нам із цього невелика втіха. А може, так було завжди...