Роберт Стівенсон - Франкенштайн. Ґотичні повісті

Та хіба могли навіть такі слова із вуст тієї, що була для мене найдорогоціннішим дарунком долі, дозволити мені забути про ворога, сам спогад про якого стискав моє серце? І навіть коли вона говорила, я присунувся до неї ближче, неначе боячись, що саме в цю хвилину зловісний демон відніме її в мене.

Саме тому ні лагідність дружби, ні краса землі чи неба не могли звільнити мою душу від мороку, і навіть слова любові виявилися безсилими. Мене огорнула хмара, крізь яку жодне добре устремління не могло пробитися. Я був схожий на пораненого оленя, який на нетвердих ногах заходить у зарості і там востаннє зітхає, розглядаючи стрілу, яка прошила його тіло.

Іноді мені вдавалося подолати похмурий відчай, що напосівся на мене, іншим разом пристрасті, що вирували в моїй душі, спонукали шукати полегшення мук у фізичному навантаженні та переміні місць. Під час одного такого спалаху я зненацька залишив дім і попрямував у поблизькі альпійські долини, аби насолодитися їхньою тривкою красою та змусити себе забути про людські лихоліття. Я вирішив дістатися долини Шамуні. Ще хлопчаком я неодноразово навідувався туди. Відтоді минуло шість років; сам я перетворився на руїну, натомість у цих сурових пейзажах нічого не перемінилося.

Перший відтинок шляху я подолав верхи на коні. Потім найняв мула, що був витривалішим і надійнішим на гірських стежках. Погода стояла пречудова; була середина серпня, і вже збігло два місяці від страти Жустини — від тих чорних днів, із яких почалися мої нестерпні страждання. Коли я заглибився в ущелину річки Арве, то відчув, що тягар, який повсякчас тиснув на мене, чимдалі легшає. Велетенські гори, що тіснилися довкруж, шум ріки, яка стрімко бігла по камінню, гуркіт водоспадів — все промовляло про могутність Всевишнього, і я забув про страх, я не хотів схилятися ні перед ким, крім усесильного Творця, володаря стихій, які постали переді мною тут у всій своїй величі. Що вище я видирався на гору, то прекраснішою ставала долина. Руїни замків на схилах порослих соснами гір, бурхлива Арве, хатинки, які тут і там прозирали поміж дерев — то було видовище неймовірної краси. Але все заступала справжня краса могутніх Альп, блискучі білі піраміди та куполи яких височіли понад усе, немов марево іншого світу, немов домівка невідомої раси.

Я перетнув міст до Пелісьє, де переді мною відкрився неймовірний краєвид, — ріка промила для себе прохід — і почав дертися на гору, яка нависала над рікою. Незабаром я опинився в долині Шамуні. Ця долина була дивовижна й велична, проте не така чарівна та живописна, як долина Серво, через яку я тільки-но пройшов. Її тісно оточили високі засніжені гори, але вже тут не побачиш старовинного замку та родючих полів. Велетенські льодовики підступали до самої дороги; я чув глухий гуркіт снігових обвалів і бачив білі хмари куряви, які здіймалися на їхньому шляху. Монблан, величний Монблан височів посеред льодовиків, і його грандіозний купол здіймався над усією долиною.

Під час цієї поїздки мене не раз охоплювало гостре, давно забуте почуття радості. Який-небудь поворот дороги, який-небудь новий предмет зненацька видавався мені знайомим, нагадував про минулі дні, про безтурботні радощі дитинства. Навіть вітер шепотів мені на вухо щось заспокійливе, і природа материнською ласкою вмовляла більше не плакати. Але зненацька чари природи розвіювалися, і я знову відчував кайдани своєї туги і віддавався розпачливим роздумам. Тоді я пришпорював мула у пориві втекти від світу, від свого страху і понад усе — від себе самого; або ж спішувався і у відчаї падав на траву, розчавлений жахом і розпачем.

Нарешті я дістався містечка Шамуні. Тілесна й душевна перевтома одразу ж далися взнаки. У готелі я деякий час просидів біля вікна, спостерігаючи за спалахами блискавок, що вибухали над Монбланом, і слухаючи гуркіт річки Арве, яка шумно прокладала собі дорогу внизу. Ці звуки, неначе колискова, присипляли мою тривогу; тільки-но я опустив голову на подушку, сон підкрався до мене; я відчув його прихід і благословив того, хто дарував мені нетривале забуття.

Весь наступний день я блукав долиною. Я постояв біля витоків Арвейрона, який бере свій початок від льодовика і, повільно сповзаючи з вершин, перетинає долину. Переді мною здіймалися круті схили гігантських гір; над головою нависала крижана стіна льодовика, а навкруги були розкидані уламки повалених сосон; і святкова тиша цих тронних зал величної природи порушувалася тільки гамором потоку, а іноді — падінням каміння, гуркотом сніжної лавини, або ж лунким тріском льодових завалів поміж гір. Вони підкорювалися невмолимим законам природи і час від часу ламалися, неначе іграшки в її руках. Ці величні неймовірні сцени дарували мені таку втіху, яку тільки спроможна була зараз відчувати моя душа. Вони підіймали мене над гіркими почуттями, і якщо не могли розвіяти мого горя, то хоча б зменшували його або пом’якшували. Частково вони відволікали мене від тих думок, що мучили мене весь останній місяць. Тієї ночі я справді відпочивав; мене проводжали до сну величні образи, які я спостерігав упродовж цілого дня. Всі вони зійшлися навколо мене: і незаплямовані снігові вершини, і блискучі льодові піки, і соснові бори, і скелястий та голий каньйон, і орел, що кружляв поміж хмар у високості, — всі вони оточили мене і провіщали спокій.