На той час ми вже переїхали в наш заміський будиночок у Бельрів. Така зміна була вчасною та дуже доречною для мене. У місті рівно о десятій брама зачинялась, і я не міг залишатися на озері після цієї години, тож я нудився в Женеві. Тепер я був вільний. Часто, коли вся сім’я лягала спати, я брав човен і збавляв довгі години на воді. Іноді я ставив вітрило і плив за вітром; іншим разом випливав на середину озера і пускав човен за хвилею, а сам віддавався гірким думкам. Безліч разів, коли все навкруги дихало спокоєм, і я був єдиним, хто порушував його, окрім кажанів та жабенят, які різко й уривчасто кумкали десь на березі, безліч разів я почував спокусу пірнути в тихе озеро і навіки-віків заховати в його водах своє горе. Але мене стримувала думка про мужню мученицю Елізабет, яку я так ніжно любив сам і для якої так багато означав. Я думав також і про батька, і про другого брата; не міг же я так підступно полишити їх, беззахисних, на поталу злісному дияволу, якого я власноруч пустив поміж люди?
В такі хвилини я гірко плакав і молив Бога повернути мені душевну рівновагу хоча б для того, щоб служити опорою та розрадою для моїх близьких. Але це було неможливо. Докори сумління вбивали в мені будь-яку надію. Я вже заподіяв непоправне зло і жив у постійному страху, що створене мною чудовисько вчинить новий злочин. Я мав невиразні підозри, що це ще не кінець, що монстр завдасть нового жахливого удару, який затьмарить усі попередні. Поки залишалося живим хоча б одне створіння, яке я любив, мені було чого хвилюватися. Мою ненависть до чудовиська не можна описати словами. На саму думку про нього мої зуби зціплювалися, очі горіли, а все моє єство прагнуло забрати у нього життя, яке я подарував йому так бездумно та необережно. Коли я згадую про його злочинства, моєму прагненню помсти та ненависті немає меж. Я би видряпався на найвищу вершину Анд, якби тільки мав змогу скинути диявола звідти. Я нестримно хотів зустрітися з ним, щоб виплеснути на нього всю силу своєї ненависті і помститися за загибель Вільяма та Жустини.
В нашому домі оселилося горе. Сили мого батька були підірвані подіями, які він пережив. Елізабет огорнула печаль, вона вже не знаходила радості в домашніх справах; їй здавалося, що будь-яка розвага ображає пам’ять загиблих, що невинно померлих необхідно шанувати вічними сльозами та жалобою. Це вже не була колишня щаслива дівчинка, яка колись гуляла зі мною по берегу озера та віддавалася мріям про наше майбутнє. Перше велике горе з тих, які посилаються нам, аби відлучити від земного, вже відвідало її, і похмура тінь загасила її чарівну усмішку.
— Коли я думаю, мій любий кузене, — говорила вона, — про страшну загибель Жустини Мориц, я вже не можу дивитися на світ колишніми очима. Все, що я читала й чула про вади та злочини раніше, здавалося мені всього-на-всього вигадкою й небилицями, у всякому разі чимось далеким і нереальним; а тепер біда прийшла в наш дім, і люди видаються мені чудовиськами, що прагнуть крові одне одного. Я, звісно, несправедлива до людей. Всі щиро вірили, що бідолашна дівчина була справді винна, та якщо б вона дійсно скоїла той страшний злочин, за який була страчена, то була б найпідлішою зі злочинниць. Заради декількох дорогоцінних камінчиків убити сина своїх покровителів і друзів, дитину, яку вона няньчила з дитинства і, здавалося, любила як власного сина! Я не бажаю нікому смерті, але вважаю, що таке чудовисько не заслуговує на життя серед людей. Але Жустина-то була невинувата! Я це чудово знаю, я це відчуваю; і ти також, і це ще більше зміцнює мою впевненість. На жаль, Вікторе, якщо брехня може бути такою схожою на правду, тоді хто може повірити у щастя? Я неначе ступаю по краю прірви, а натовп напирає і хоче скинути мене вниз. Вільям і Жустина загинули, а вбивця так і залишився безкарним; він на свободі і, можливо, користується суспільною повагою. Але нехай би й мене прирекли до страти за цей-таки злочин, я би в жодному разі не зголосилася помінятися зі злочинцем місцями.
Я слухав її мову і неймовірно мучився. Адже справжнім вбивцею — якщо не прямо, то опосередковано — був я сам. Елізабет побачила муку, що спотворила моє обличчя, і ніжно взяла мене за руку та сказала:
— Заспокойся, любий друже. Події причавили мене, один Бог знає, як сильно причавили, але я не така нещасна, як ти. На твоєму обличчі я читаю відчай, а подеколи — болісну злість, яка мене лякає. Милий Вікторе, подалі відганяй ці злі думки. Пам’ятай про близьких, бо в тобі — вся їхня надія. Невже ми не зможемо розвіяти тугу? Поки ми любимо, поки ми вірні одне одному, тут, у країні краси та спокою, у твоєму рідному краю, нам приступні всі мирні насолоди життя, і що може порушити наш спокій?
Читать дальше