Роберт Стівенсон - Франкенштайн. Ґотичні повісті

Ми піднялися до мене в помешкання, слуга швидко приніс сніданок; я не міг стримувати радості. Проте насправді це мало було схоже на радість — радше на хвилю піднесення: все моє тіло переповнювалося ним, і пульс калатав, немовби навіжений. Я ні хвилини не міг всидіти на місці; я перескакував через стільці, плескав у долоні і при цьому ще й голосно реготав. Спершу Клерваль уважав, що все це викликане нашою зустріччю, яка сталася так неочікувано для нас обох, але, зазирнувши в мої очі, він побачив іскри божевілля, а мій гучний, нестримний, істеричний сміх налякав і збентежив його.

— Мій любий Вікторе, — вигукнув він. — Скажи, заради Бога, що сталося? І благаю, не смійся так. Та ти ж хворий! Що з тобою коїться?

— Навіть не питай мене! — закричав я, затуляючи долонями очі, бо в той момент мені примарилося, що страшне створіння з’явилося в кімнаті. — Він може розповісти. О, спаси мене! Спаси! — мені здалося, що чудовисько схопило мене, і я, відбиваючись від нього, впав на підлогу в конвульсіях.

Бідолашний Клерваль! Що ж він відчував у ту мить! Зустріч, якої він чекав із таким нетерпінням, обернулася лихом. Але сам я тоді анічогісінько не усвідомлював. Я був без тями, і чимало минуло часу, перш ніж я оговтався.

Все, що трапилося зі мною, було схоже на нервову гарячку, яка на декілька місяців вклала мене в ліжко. Весь цей час Клерваль не відходив від мене. Як я згодом дізнався, він, переймаючись уже немолодим віком мого батька, якому довга дорога була не до снаги, і розуміючи, як сильно моя хвороба засмутить прекрасну Елізабет, не розповідав їм усіх подробиць мого тодішнього стану. Він гадав, що ніхто не зможе так дбайливо піклуватися про мене, як він сам, отож, упевнений у моєму швидкому одужанні, не мав сумнівів, що вчиняє щодо до них не зле, а, навпаки, добре.

Але насправді я був важко хворий, і, звісно, ніщо, крім упевненого та невпинного піклування мого друга, не могло повернути мене до життя. Образ монстра, якого я створив, назавжди залишився перед моїми очима, він був постійно присутній у моїх мареннях. Вочевидь, деякі мої слова збентежили Анрі; спершу він вважав, що все це викликане звичайним нервовим розладом, але та наполегливість, із якою я повторював і повторював їх, змусила його повірити в те, що причиною мого хворобливого стану є дивний і, можливо, страшний випадок.

Надзвичайно повільно я одужував, і ще не раз спалахи хвороби лякали та засмучували мого друга. Пам’ятаю, що коли я вперше зміг із задоволенням озирнутися навкруги, то помітив крізь шибку, що на деревах уже набубнявіли молоді бруньки. Весна того року видалася дивовижною, і це якнайкраще сприяло моєму одужанню. Я відчував, що груди мої наповнюють любов і радість, що почуття поступово відроджуються; моя похмурість щезла, і скоро я був такий самий веселий, як і в ті давні часи, коли я ще не зазнав фатальної пристрасті.

— Мій любий Клервалю! — вигукнув я. — Ти нескінченно, неймовірно добрий до мене. Цілу зиму ти збирався навчатися, а замість цього просидів побіля мого ліжка. Чим я зможу віддячити тобі? Я докоряю собі за те, як негарно вчинив стосовно тебе, але ти пробачиш мені.

— Ти цілком віддячиш мені, якщо не хвилюватимешся і якнайшвидше зіпнешся на ноги; й оскільки ти сьогодні в гарному гуморі, то я б хотів побалакати з тобою в одній справі, гаразд?

Я здригнувся. Побалакати в одній справі! Про що йдеться? Невже він мав на увазі те, що я навіть не наважувався згадувати?

— Заспокойся, — мовив Клерваль, помітивши швидку переміну, яка читалася на моєму обличчі, — я не маю наміру розпитувати про те, що так сильно тебе турбує; я лише хотів сказати, що твій батько та кузина зрадіють, якщо отримають листа, написаного твоєю рукою. Я не повідомляв їм, як сильно ти захворів, але вони занепокоєнні тривалим мовчанням.

– І це все, милий Анрі? Як же міг ти подумати, що перші ж мої думки не полетять до дорогих та близьких моєму серцю людей, яких я так люблю і які найбільше гідні цієї любові!

— Якщо ти почуваєшся саме так, мій друже, ти напевно зрадієш листу, який очікує тебе вже декілька днів; здається, він від твоєї кузини.

Потому Клерваль передав мені листа. І справді, він був від моєї кузини Елізабет.

«Мій любий кузене!

Ти був хворий, тяжко хворий, і навіть листи, які я отримувала від Анрі, не могли мене запевнити, що з тобою все буде гаразд. Тобі заборонено писати, навіть тримати в руці перо, тож, мій любий Вікторе, одне-єдине слово, якого я так потребую, заспокоїть мене. Впродовж довгого часу я сподівалася, що наступна поштова карета принесе мені листа від тебе, і відмовляла дядька від мандрівки в Інгольштадт. Я прагну вберегти його від усіх цих незручностей подорожі, а подеколи й можливих небезпек, які підстерігають мандрівника в такій довгій дорозі, і так само докоряю собі, що сама я занадто слабка, аби самостійно вирушити до тебе. Я хвилююся, що тебе доглядає якась наймана стара гувернантка; вона не знає твоїх справжніх бажань і не намагається виконати їх із тією любов’ю та піклуванням, як зробила б твоя сердешна кузина. Але все вже позаду: Клерваль пише, що тобі вже ліпше. Я палко сподіваюся, що найближчим часом ти підтвердиш цю звістку власноруч написаним листом.