Роберт Стівенсон - Франкенштайн. Ґотичні повісті

До цього випадку я вже був знайомий з основними законами електрики. Того дня в нас гостював один із відомих природознавців, а випадок із дубом спонукав його розповісти нам власні здогадки про природу електрики та гальванізму, які були для мене новими і неймовірними. Його розповіді посунули на задній план володарів мого розуму — Корнелія Агриппу, Альберта Великого та Парацельса; але разом із цим повалення ідолів наче погамувало мою спрагу до занять. Я вирішив, що ніхто й ніколи не зможе з’ясувати все до останньої краплини. Все, чим упродовж такого тривалого часу я переймався, в певний момент стало для мене не вартим і крихти моєї уваги. Підкорившись одній із тих примх, які характерні для нерозважливої юності, я без роздумів закинув свої студії, оголосивши всі напрямки природничих наук безплідними, та перейнявся глибокою недовірою до цієї псевдонауки, якій не судилося зробити й кроку назустріч справжньому знанню. З таким настроєм я взявся до математики і решти точних наук, які базувалися на міцному підґрунті, а тому виявилися гідними моєї уваги.

Ось так дивно влаштована людська натура, і лише тоненькі ниточки в’яжуть нас до поразки або успіху. Озираючись назад, я бачу, що та переміна, яка майже дивом сталася в моєму житті, була підказана моїм янголом-охоронцем — то була остання спроба добрих сил відгородити мене від небезпеки, що нависла наді мною. Перемога добра принесла спокій та умиротворення, які я врешті-решт віднайшов, відмовившись од колишніх занять, що останнім часом заміняли мені науку. Я повинен був уже давно відчути, що ті заняття для мене диявольськи згубні і що я стану щасливим, лишень відмовившись від них.

Дух добра зробив усе можливе, але даремно. Доля виявилася могутнішою, і її нездоланні закони вже несли мені страшну й остаточну загибель.

Коли я досяг сімнадцятьох років, мої батьки вирішили віддати мене на науку до університету Інгольштадта. В той час я вчився у школі в Женеві, але батько вирішив, що для повноцінного завершення навчання мені слід познайомився з іншими звичаями, окрім тих, що панували в моїй країні. Вже навіть визначили день мого від’їзду, але перш ніж він настав, у моєму житті сталася перша біда, немовби попереджуючи про невідворотне наближення інших. Саме тоді Елізабет захворіла на скарлатину, хвороба протікала дуже важко, і її життя висіло на волосині. Під час хвороби всі намагалися відмовити мою матір особисто доглядати за нею. Спершу мати начебто дослухалася до нас, але потім, тільки-но довідалася, що здоров’ю її улюблениці загрожує смертельна небезпека, остаточно перестала зважати на попередження. Вона взялася доглядати за хворою; її піклування зробило свою справу, і врешті-решт Елізабет знову стала на ноги, але тяжка доля спіткала мою мати. Вже на третій день їй стало зле, з’явилися найтривожніші симптоми хвороби, і судячи з виразу облич лікарів, усе йшло до свого найгіршого завершення. Але й на смертному ложі мужність, яка була притаманна моїй матері, не полишала її. Одного дня вона взяла за руки Елізабет та мене.

— Діти, — промовила вона, — я завжди мріяла про ваш шлюб. Тепер він має стати розрадою вашому батькові. Елізабет, душе моя, тобі доведеться замінити мене для моїх молодших діток. О! Як же я шкодую, що мене вже кличуть; я була щаслива й кохана — як мені покинути вас? Але це — негідні думки; я спробую змиритися зі смертю і буду втішатися на дією, що зустріну вас на тому світі.

Вона тихо відійшла, а її обличчя, навіть у хвилини смерті, зберігало притаманну лише їй лагідність. Не описуватиму почуттів людей, у кого безжалісна смерть забирає близьку людину, тієї порожнечі, яка залишається в душі, а відчай проступає на обличчі. Потрібно чимало часу, аби розум нарешті усвідомив, що та людина, яку ми щоденно бачили і чиє життя видавалося нам частинкою нашого власного, могла піти назавжди, що навіки згасло сяйво улюблених очей, навіки замовкнули звуки знайомого і милого голосу. Такі-бо відчуття перших днів після втрати, а плин часу тільки підтверджує її, і накочується справжнє горе. В кого з нас нещадна рука смерті не забирала близької людини? До чого описувати те горе, що всім нам знайоме і для кожного є нездоланним? Але приходить нарешті й такий час, коли горе стає вже не таким непереборним, його вже можна вгамувати; і хоча усмішка видається нам блюзнірством, ми не намагаємося зігнати її з вуст. Моя мати померла, але ми залишились і в нас є обов’язки, які слід виконувати; необхідно жити далі і вважати себе щасливим аж доти, доки поруч із нами є хоча б одна близька людина, яку ще не відібрала смерть.