Роберт Стівенсон - Франкенштайн. Ґотичні повісті

Елізабет полюбили всі. Я поділяв палку і майже благоговійну прив’язаність, яку вона викликала в усіх, і пишався та радів. У день, коли вона повинна була оселитися в нашому домі, моя мати жартома сказала мені:

— А в мене для мого Віктора є чудовий подарунок, і завтра він його отримає.

Коли наступного ранку вона представила мені Елізабет замість обіцяного подарунка, я з дитячою серйозністю розтлумачив її слова буквально і почав вважати Елізабет своєю — подарованою мені, аби я захищав її, любив та плекав. Усі похвали, якими нагороджувалася вона, я вважав похвалою самому собі. Ми по-дружньому називали одне одного кузеном і кузиною. Але жодні слова не могли б передати мого справжнього ставлення до неї — вона мені була ближчою за сестру і мала стати навіки моєю, тільки моєю.

Нас виховували разом; різниця у віці була менше року. Не варто й згадувати, що сварки та розбрат не були притаманні нам. Гармонія владарювала у наших стосунках, і навіть відмінності в наших характерах тільки зближували нас. Елізабет була врівноваженішою і стриманішою за мене; проте я, при всій своїй неприборканості, володів неабияким завзяттям у навчанні і нездоланною жагою до знань. Її чарували високі слова поетів; у величі та розкоші пейзажів, що оточували наш швейцарський дім, — у чарівних обрисах гір, у змінах пір року, в бурях і затишку, в тиші зими та жвавості альпійського літа — вона знаходила невичерпне джерело захоплення та радості. Тоді як моя подруга зосереджено та вдоволено занурювалась у красу краєвидів, я полюбляв досліджувати причини речей. Світ мені здавався одвічною загадкою, яку я прагнув відгадати. Цікавість, настійливе прагнення пізнати потаємні закони природи, радість від процесу пізнання пробилися в мені з раннього дитинства.

З народженням другого сина (брат був молодшим за мене на сім років) мої батьки відмовилися від мандрівок і оселилися на батьківщині. Ми тримали будинок у Женеві та заміський маєток на мисі Бельрів, на східному березі озера, на відстані понад льє від міста. Зазвичай ми проживали в заміському маєтку; батькам було до вподоби наше досить усамітнене життя. Мені також було притаманно уникати багатолюдних зібрань, і пристрасно прив’язувався я зовсім до небагатьох. Із цієї ж причини я був байдужим до більшості своїх шкільних товаришів; але, незважаючи на це, міцна дружба зв’язала мене з одним із них. Анрі Клерваль був сином женевського торгівця. Цей хлопчина був наділений видатними талантами і багатою уявою. Його вічно вабили пригоди, труднощі й навіть небезпеки. Він зачитувався лицарськими романами. Сам складав героїчні пое ми й неодноразово брався до писання повістей, сповнених фантастичних лицарських пригод. Він спонукав нас розігрувати п’єси і перебиратися в старовинний одяг; до речі, найчастіше ми ставили сцени про персонажів Росенваля, лицарів Круглого столу короля Артура і шляхетних хрестоносців, які проливали кров за визволення Гроба Господнього з рук невірних.

Жодна дитина на світі не може похвалитися таким щасливим дитинством, як я. Мої батьки випромінювали доброту та поблажливість. Вони не нагадували нам тиранів, що примхливо керували б нашою долею, а, навпаки, видавалися нам янголами та творцями нескінчених радощів. Спілкуючись з іншими родинами, я чудово бачив, якого рідкісного щастя зазнав удома, і вдячність тільки зміцнювала мою синівську любов.

Я мав вельми неприборканий характер і подеколи поринав у полон пристрасті, але такою вже була моя натура, і це завзяття могло реалізуватися не в дитячих забавах, а в пізнанні, проте вивчати все поспіль я не хотів. Мушу зізнатися, мене не приваблювали ані іноземні мови, ані урядові проблеми, ані державний устрій. Я прагнув вивідати таємниці землі та неба; байдуже, чи то була внутрішня або зовнішня сутність природи, чи загадковість людської душі, моя цікавість концентрувалася виключно на метафізичних або, у найвищому сенсі цього слова, на фізичних секретах світу.

Тим часом Анрі Клерваля цікавили, так би мовити, моральні питання. Бурхливе життя суспільства, гідні вчинки героїв, людські діяння — ось що його захоплювало; його мрією, а також і надією, було стати одною з тих відважних особистостей, чиї імена викарбувані в історії людського роду. А свята душа Елізабет осявала світлом наш спокійний дім, неначе священна лампада. Вся її любов була звернена до нас; її усмішка, ніжний голос і небесної чистоти погляд постійно радували нас та підбадьорювали. В ній був миротворний дух любові; мої усамітнені заняття могли б зробити з мене мовчуна, а природній запал — грубіяна, але саме вона пом’якшувала мене, передаючи часточку своєї лагідності. А Клерваль — чи могло зло закоренитися в його благородній душі? Але він не був би чоловіколюбним і великодушним, коли доброта та ніжність переважують пристрасть до небезпечних пригод, якби Елізабет не навчила його справжньої любові і не зробила творення добра найвищою метою його буття.