Григорій Сковорода - ФІЛОСОФСЬКІ ТРАКТАТИ

Сабаш. Смач­но­го вам! їжте на здо­ров'ячко, а мені ніко­ли.

Салакон. Як ніко­ли! Чи ти здурів?

Сабаш. Ме­не пос­лав у спра­вах батько.

Салакон. Об­лиш! Поїси, потім спра­виш­ся.

Сабаш. За­ра­ди че­ре­ва хіба мо­жу знех­ту­ва­ти батьківську во­лю, окрім то­го, сте­ре­жу­ся спо­жи­ва­ти чу­же доб­ро. Батько мій змо­ло­ду про­ка­зує мені сі сло­ва: «Що не пок­лав - не руш!»

Салакон. О бо­ягу­зе!

Сабаш. Є при­каз­ка: «Ма­ти бо­яз­ко­го си­на не пла­че».

Салакон. Але се ж нині моє. У нас співа­ють: «Гей, що бог дав, тяг­ни у свій кошіль».

Сабаш. І у нас співа­ють, але на­ша пісенька різниться від ва­шої, ось во­на: «Все зай­ве відсікай - от і не каш­ля­ти­меш». Окрім то­го, моя убогість мені до впо­до­би.

Салакон. Ха-ха-ха! Убогість свя­та… Ну її зі святістю її! Бу­вай, бра­те! Тяг­ни за со­бою на мо­тузі й уко­ха­ну на­ре­че­ну свою. Дур­неві доб­ра зи­чиш, а він ко­ми­зиться. Гор­до­го жеб­ра­ка не­на­вид­жу гірше за пек­ло.

Сабаш. Про­ща­вай­те, ва­ша милість! Відлітаю ось, а вам зи­чу уся­ко­го доб­ра!

Салакон. Чи ба­чиш - по­летів! Не на­ди­ву­юсь і досі ро­зу­му шко­лярсько­му: «Бла­женні, мов­ляв, жеб­ра­ки». Доб­ре собі бла­женст­во, ко­ли нічо­го ку­са­ти! Прав­да, і ба­га­то жер­ти, мо­ж­ли­во, зле, але все ж та­ки кра­ще, ніж терпіти го­лод. В селі Ро­веньках пре­гар­ну чув я при­каз­ку: «Не ївши - лег­ше, поївши - кра­ще!» А що ж бо є кра­ще, ко­ли не те, що спокійніше? «Не руш, мов­ляв, чу­жо­го». Як не за­че­пи­ти, ко­ли са­ме на очі пли­ве? За при­каз­кою: «На лов­ця і звір біжить». Я ж не ду­рень. Че­ре­пок знай­шов - об­ход­жу, хліб тра­пив­ся - ні­як не об­ми­ну. Ось так спокійніше. Так мис­лю я. І не по­ми­ля­юся. Не вчо­ра я на­род­же­ний та й між лю­дей по­тер­ся, сла­ва бо­гу. Мо­да і світ - то най­ліпший учи­тель і най­ліпша шко­ла з усіх шкіл. Прав­да, був час, ко­ли й жеб­раків, але доб­родійних, ша­ну­ва­ли. Нині ж світ не той. Нині, ко­ли й зли­дар - тоді й бідняк і ду­рень, в нім по­шанівку не­ма. За­гу­би­ти ж у світі доб­ру по се­бе гад­ку - зле. На що тоді зна­до­биш­ся? Будь ти який хо­чеш у нутрі, хоч де­сят­ка ши­бе­ниць вар­тий, що з то­го? Таємни­цю сю бог зна. Мав би доб­ру сла­ву в світі і був би ша­но­ва­ний у числі сла­вет­них лю­дей - не бійся, дер­зай, не по­ми­лиш­ся зро­ду! Не той пра­вий, хто пра­вий по суті, а той, хто неп­ра­вий за істи­ною, але зда­ва­ти­ся пра­вим уміє, хит­ро блу­дя­чи і йду­чи стеж­кою та­ко­го суд­жен­ня: кінці у во­ду. Ось те­перішнього світу най­модніша рятівна пре­мудрість! Ко­рот­ко ска­жу: той ли­ше щас­ли­вий, хто неп­ра­вий за совістю, але пра­вий за папірцем, як муд­ро мов­лять наші юрис­ти. Скільки я дурнів ба­чив - усі не­ро­зумні. За ба­гатст­вом, мов­ляв, іде нес­покій. Ха-ха-ха! А що та­ке нес­покій, як не пра­ця? Пра­ця ж не вся­ко­му доб­ру батько. Ад­же пре­муд­ро ка­жуть росіяни:

А що ж дасть тобі пи­ти ви­ну­ват­ця всього зла - не­робст­во? Хіба підне­се тобі на здо­ров'я во­ду, що не ба­ла­му­тить ро­зу­му?

А хто се співає? Архіду­рень один ста­ро­давній, що зветься Сок­рат. І підспівує йо­му весь хор дурнів. О-о! Ду­же вже во­ни різняться від на­шо­го хо­ру. Ось як ми співаємо:

Тим ча­сом, як Фрид­рик муд­ру­вав, при­летіло се­ме­ро те­тер­ваків і три йо­го бра­ти. Ся ком­панійка вчи­ни­ла ба­га­тий і га­лас­ли­вий бен­кет. Бу­ло се не­по­далік від бай­рач­ка, де дя­тел вис­ту­ку­вав собі дзьоби­ком харч, за давньою ук­раїн­сь­кою при­каз­кою: «Вся­ка пташ­ка своїм дзьобом жи­ве».

Рухливий Са­ба­шець пролітав чи­ма­ло ча­су. По­вер­нув­ся сю­­ди за три го­ди­ни.

Його пос­ла­ли до рідно­го дя­деч­ка зап­ро­си­ти на друж­ню бесіду і на вбо­гий обід до батька. По­вер­та­ючись до­до­му, ба­­вив­ся пісенькою, якої батько нав­чив йо­го ще змальства:

Летів Са­баш повз бай­рак. «По­ма­гай­бі, ду­бе!» - ска­зав він на вітер. Але нес­подіва­но з-за ду­ба про­лу­на­ло: