Григорій Сковорода: ФІЛОСОФСЬКІ ТРАКТАТИ

Він ба­га­то го­во­рив, та хлоп­чик нічо­го не міг зро­зуміти. Зро­сив­ши батько­ву ру­ку слізьми і прий­ма­ючи кни­гу, при­тис­кав її, мов батька, до сво­го сер­ця; а батько, радіючи як си­но­во­му зав­зят­тю, так і то­му, що він роз­лу­чається з тілом своїм, зас­нув навіки із ви­ра­зом ра­дості на смерт­но­му лиці. Доб­рий син, час­то чи­та­ючи сю ма­лу кни­жеч­ку, май­же на­пам’ять її знав. На­пи­са­но в ній бу­ло, що най­лютіша і най­ст­рашніша пот­во­ра, на ім’я Сфінкс, ко­ли ще був жи­вий йо­го батько, всіх, хто стрічав­ся їх, без ог­ля­ду ка­ту­ва­ла і вби­ва­ла. Ли­це Сфінкс мав діво­че, а все інше - лев’яче. А вби­вав за те, що ніхто не міг розв’яза­ти за­да­чу чи за­гад­ку, що за­хо­ву­ва­ла по­нят­тя про лю­ди­ну. Хто б не тра­пив­ся йо­му, за­гад­ка бу­ла од­на: «Зран­ку - чо­ти­ри­но­гий; в по­лу­день - дво­но­гий, вве­чері три­но­гий; ска­жи мені, що за звір?». Вкінці бу­ло на­пи­са­но, що Едіп роз­га­дав сю за­гад­ку, пот­во­ра щез­ла, і за­ся­яли у днях йо­го радість і зла­го­да. Роз­повідь сю три­мав син муд­ре­ця у своїм серці.

Подорослішав він, прист­расті йо­го по­си­ли­лись, а світські при­ятелі до­по­мог­ли йо­му роз­бес­ти­ти­ся. «Сфінксе - яка ду­рі­сть, - ка­за­ли йо­му, по­рож­ня бай­ка! За­бо­бон!…» Та й сам він мав уже не ди­тя­чий ро­зум, знав, що сих звірів ані в Аме­риці, ані в Аф­риці самій, ні на Японських ост­ро­вах при­ро­да не тво­рить, а в Європі їх і не бу­ва­ло. Жод­на історія про них не зга­ду­ва­ла; все вже він доб­ре ро­зумів, аби бу­ти про­зор­ли­вим ка­жа­ном. Ка­жа­ну - гост­рий зір уночі потрібен, а не­робі у злі. Роз­гульне жит­тя зовсім поз­ба­ви­ло йо­го сер­деч­них утіх. І тоді пер­ший засів безг­луз­дої історії про пот­во­ру зог­нив у серці йо­го, як гниє ста­ре пше­нич­не зер­но, по­хо­ва­не на ниві.

Тридцяти літ по­чав він вхо­ди­ти у се­бе і пізна­ва­ти. «От не­щас­тя! - ка­зав він сам собі. - Я зовсім змінив­ся. Де по­ді­ла­ся радість моя? Хлоп­чи­ком був я ве­ле­сий, нині маю усо­го з над­лиш­ком, од­но­го не­має - ве­се­лощів. Во­ни, прав­да, на­чеб­то і є, ме­не за ве­се­ло­го всі вва­жа­ють, але то зовні, все­ре­дині ж я сам по­чу­ваю руїни, чо­гось бо­юся і весь по­вен сумнівів. Од­не ли­ше знаю твер­до - убо­гий я. Яка мені ко­ристь із доб­рої в лю­дей дум­ки про ме­не? Ось прав­ди­вий плід зне­ва­же­но­го мною за­повіту і по­ра­ди батько­вої! При­бут­ки под­во­ю­ють у мені жа­до­бу, а мої на­со­ло­ди сто­ри­цею відда­ються гірко­тою. Сфінкс!… Див­на річ… Зви­чай­но, тут є якась таємни­ця… Мій батько був муд­рий і лю­ди­но­люб­ний, не бре­хав і жар­то­ма, бо не мав до то­го на­хи­лу, - не мо­же бу­ти, щоб він ме­не оду­рив. Зви­чай­но, все те прав­да. І чи не піймав­ся я вже звірові то­му: му­чить ме­не щось, і я не мо­жу за­ра­ди­ти цьому. Од­не ли­ше ди­во, що ка­ра­юся тим, чо­го не ба­чу, і від то­го - ко­го не знаю… Не­щас­на заб­лу­да! До­куч­ли­ва тьма! Ти цілиш як­раз у ме­не, в са­му ду­шу мою, пе­ре­ки­нув­ши, як ви­хор, ха­ту, як бу­ря, кедр. Безг­луз­дий світе, при­ваб­ний і зваб­ле­ний! От­ру­та по­рад твоїх - се сім’я смерті се­р­деч­ної, а твій ла­сощ - се най­лютіший звір; він не­ро­зум­них стрічає ли­цем діво­чим, але па­зу­ри йо­го - па­зу­ри ле­ва, що вби­ва­ють ду­шу, і та­ки­ми вбивст­ва­ми кож­не століття, кож­на країна пе­ре­пов­не­на.

Продовжувати не хо­чу. По­чав про­рос­та­ти з фальши­вої іс­то­рійки но­вий і все­ко­рис­ний дух. Доб­рий син, все­ре­дині яко­го зай­ня­лась вже осяй­на зо­ря, ма­ло-по­ма­лу пізнав­ши се­бе, з ча­сом став нас­туп­ни­ком ви­со­ко­го батьківсько­го світу, вмос­тив­шись на храмі нетлінної істи­ни, як ша­ну­ва­ль­ник своїх батьків…

…Моя роз­мо­ва сто­сується ли­ше лю­ди­но­люб­них душ, чес­них станів і бла­гос­ло­вен­них видів про­мис­лу, які не су­пе­ре­чать бо­жо­му і людсько­му за­ко­нові, а скла­да­ють пло­до­нос­ний церк­ви, ясніше ка­жу­чи, суспільства, сад, як ок­ремі час­ти­ни скла­да­ють го­дин­ни­ко­вий ме­ханізм.

Мова моя тоді спокійніша, ко­ли кож­на лю­ди­на не ли­ше доб­ра, але і спорідне­ну собі всіма сто­ро­на­ми зна­хо­дить ро­бо­ту. Се і є бу­ти щас­ли­вим, пізна­ти се­бе чи свою при­ро­ду, взя­ти­ся за своє спорідне­не діло і бу­ти з ним у зла­годі з за­гальною пот­ре­бою. Та­ка пот­ре­ба - се бла­годійство і пос­лу­га. Не див­но, що в ста­ро­давніх рим­лян як пот­ре­ба, так і бла­годійство оз­на­ча­ло­ся сло­вом of­fi­ci­um, тоб­то мо­раль­ний обов'язок.